Я не юрист, не правозахисник, я звичайний громадянин України, який має свої певні очікування щодо розвитку рідної країни. І те, що реалії не відповідають моїм очікуванням, дуже мене непокоїть і змушує інколи щось говорити й писати про ситуацію в країні.

Гаряча тема – закриття сайту EX.UA. УАнет шумить вже третій день. Якісь сайти “лягають”, якісь встають, і означає це лише одне – спільноту зачепили за живе.

Те, що EX.UA розповсюджував “піратський” контент – ні для кого не секрет. І якісь заходи до цього сайту рано чи пізно мали бути застосовані. Та хіба це мало бути зроблено так, як це зробили наші “захисники порядку”?

Гаразд, були якісь звернення до органів правопорядку щодо порушення авторських прав. Напевне, міліція чи слідчі прокуратури мали здійснити перевірку, зібрати докази порушення законодавства і: а) дозволити правовласникам і адміністрації чи власникам сайту врегулювати претензії, або б) подати матеріали справи до суду.

Врегулювання претензій могло б мати вигляд матеріального відшкодування правовласникам збитків від неправомірного розповсюдження їх продукції, і могло б відбутись як у досудовий період, так і після відповідної ухвали суду.

Якщо ж у досудовий період сторони не змогли дійти згоди, то суд мав би розібратись у такому: 1) хто завантажував на сайт файли, права на які належать третім особам; 2) чи були адміністрацією сайту здійснені відповідні заходи з припинення порушення законодавства; 3) чи підпадає діяння, вчинене кожним з користувачів з пункту 1) під ознаки конкретного злочину; 4) яких збитків було завдано правовласникам; 5) ще щось, що, можливо, я випустив з поля зору.

І, нарешті, результатом усієї цієї роботи мало б бути видалення з сайту незаконно розміщених файлів, покарання винних осіб, відшкодування збитків правовласників. І все це можна було зробити тихенько, не припиняючи роботу сайту, без незручностей для користувачів.

Натомість у нас вирішили зробити це гучно, грубо й… бездарно. Та ще й збурити проти себе чималеньку хвилю невдоволення. Що ж, побачимо – хто кого…

Але як би там не було. Любіть Україну. Любіть своїх рідних. Мрійте. Здійснюйте. Усміхайтесь. Радійте життю, воно прекрасне! З Новим роком і Різдв’яними святами .

Насправді сьогодні дуже хочеться написати про щось світле та приємне. Так хочеться, що навіть згоден би закрити очі на всі ті брудні речі, котрі зараз творяться в Україні. Але ж то не позиція, і то не вихід – закривати очі. Від того ж бруд і сморід не зникне. Як він вже обрид, той сморід, погодьтеся…

І тому у переддень християнської Паски просто хочеться ще раз побажати Україні відродитися. Побажати їй нарешті взятися за мітли, скребки, ганчіря та чисту воду, за вила у кінці кінців, щоб повимивати і повикидати геть весь бруд і гній. І хочеться помріяти, що ця місцевість у центрі Європи перестане вважати себе лише територією, і зможе нарешті відродитися, струсивши із себе усіх навіжених бліх та кліщів, незалежно від їхнього кольору та впливу на той чи інший регіон невеликої загалом країни.

А дурнуваті депутати на ламборгінях, що голосують у раді навіть після смерті, а також жалюгідний самопіар невдалої кандидатки у президенти та перли овочеподібного вінковдареного нехай стануть темами інших постів.

Чистих думок тобі, Україно, і чистого майбутнього.
Ми у тебе віримо. Залишилося ще повірити у ті руки, які Україну мають очистити від сміття.

У наші з вами руки.

27 січня у різних містах України одночасно відбудуться акції протесту проти переслідувань українських націоналістів. На даний момент акції готуються в таких містах:

• Київ – 14.00, під ГПУ (вул. Різницька, 13\15, біля м. Кловська);
• Львів – 11:00, площа Ринок, біля входу в Ратушу;
• Тернопіль – збір о 15-00 біля пам’ятника С.Бандері;
• Івано-Франківськ – збір о 15-00 біля будівлі Облдержадміністрації;
• Суми – Збір о 16.00 на містку Горького;
• Вінниця – Пікет прокуратури, збір 10: 40 біля Макдональдза в центрі;
• Луцьк – 14-00, біля управління МВС;
• Жовква (Львівська область) – Збір біля пам’ятника Євгену Коновальцю, об 11-00.

Інформація постійно уточнюється, перелік міст може змінюватись. Слідкуйте за оновленнями на сайті громадянської кампанії “Один за всіх – всі за одного!“

Так було 22 січня 1990 року

Велика Злука — урочисте оголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані в Києві універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну, День соборності України.

22 січня 1918 року Центральна Рада своїм Четвертим Універсалом проголосила Українську Народну Республіку самостійною, незалежною, вільною державою українського народу. А 22 січня 1919 р. відбулося об’єднання УНР і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

Акт злуки:

Більше матеріалів можна прочитати на сторінках Вікіпедії

До Вашої уваги перепост статті про потуги людей у пошуках Едуарда Андрющенка (див. фото). Якщо Ви спроможні надати інформацію чи допомогти звертайтесь до _yoko_.

Ми дружно з вечора неділі і весь сьогоднішній день довбали головами стіну. Мєнти затялись і місцезнаходження Еда не видавали. Десь за півдоби мені стало зрозуміло, що я дарма всяку всячину думала на запорожців, мовляв, не сильно до цього старались, щоб пробити, якщо за тиждень не знайшли. Дзвінки в міліцію, по ізоляторах тимчасового тримання, виходи через журналістів і неофіційними каналами до сьогоднішнього вечора увінчувались одними і тими самими відповідями – “такого у нас немає”.

Мама на контакт йшла неохотно, друзям Еда попри всі переконування і прохання сказала лиш, що він в “ізоляторє біля вокзалу”, ні адреси, ні будь-якої іншої інфи вона не надала. я не буду це коментувати. думаю, по класиці залякали шо “не треба шуміти, і все буде харашо”. у хлопця немає ні адвоката, ні підтримки з волі(матеріальної, моральної) – а все якось “порішається”, ага. я б на місці ментів стопудово говорила б щось подібне, якби боялась шуміхи. чому на це раз по раз ведуться люди? трубку мама брати зараз ващє перестала

Запоріжські патріоти намотали сьогодні по місту пристойний кілометраж в пошуках Еда. Результат – попри офіційні заперечення ментів є інфа з кількох джерел, що Ед на вул. Верхній,2 в ізоляторі, там же, де Гудименко. Отже, вже був суд. Який – засудили по адмінці чи взяли під варту? невідомо.

Щойно в прямому ефірі Олегу Тягнибоку вдалось донести інформацію про Еда, що він зник і не можна ніяк його знайти.

Що у нас наразі по Еду треба з*ясувати:

- чи є адвокат і в якому статусі Ед знаходиться в ІТТ – інфа буде вранці;
- наче є варіант з адвокатом для Еда. непогано було б мати запасні. добровольці чи ті, хто знають добровольців, є?
- Можливий варіант(чисто теоретично, з урахуванням того, що Ед напсиав заяву в тризуб після затримання), що у Еда є адвокат від Тризуба. чи хтось може це з*ясувати через центральний провод Тризуба чи організацію “Жіноча Січ”?

Чим можна допомогти. Пряма дія

1. У деяких містах готуються(менти, для вас: ЛЕГАЛЬНІ і ЗАКОННІ!) акції на підтримку Еда. Ви можете допомогти, зробивши таку акцію у себе. роздача інформаційних листівок, банер чи невелике театралізоване дійство у вашому місті під головною ментурою будуть доречні. не прошу про щось маштабне. це по силам і кільком людям. не забудьте запросити журналістів.

2. Буде чудово, якщо депутати будь-яких рівнів направлять до Запорізької ментури свої запити чи обурені петиції. Якщо мене читають такі депутати – зробіть це. Якщо мене читають люди, які можуть донести до депутатів цю інфу – зробіть це.

3. Якщо ви журналіст, напишіть про Еда. Якщо ви не журналіст, але у вас є друзі та знайомі з пишучої братії – надішліть їм інфу про Еда, попросіть їх написати про нього.

4. Акція “Веселі дзвоники”. Подзвоніть в ІТТ на Верхній, 2 (0612398696), у головну запорізьку ментуру, спитайте про Едуарда Андрющенка. Спитайте про підстави його утримання, про катування, про порушення прав. Якщо ви не журналіст, все одно подзвоніть і представтесь журналістом, правозахисником, представником ОБСЄ, міжнародної комісії з прав людини, послом миру ООН чи папою римським. Скажіть ментам, що громадськість турбується за Еда.
телефони запорізької ментури:

Телефони довіри ГУМВС України в Запорізькій області:

Чергова частина: 239-84-84

Відділ внутрішньої безпеки: 239-83-78

Відділ зв’язків з громадськістю ГУМВС України в Запорізькій області (061)239-20-59

Відділ внутрішньої безпеки в Запорізькій області СВБ ГУБОЗ МВС України – 239-83-78;

Запорізьке міське управління УМВС: (0612) 34-10-97

Мінімальне, що кожен з вас може зробити для Еда – це не репост, а бодай один пункт з “прямої дії” чи допомога у пошуку відповідей на питання з розділу “що наразі по Еду треба з’ясувати”.

товариство “Free Did Panas!”

Усі прихильники патріотичних ідей знають працю Олени Білозерської. Активна й цілеспрямована журналістка, вона завжди перебуває у курсі всіх подій на “правому” фронті громадського життя України, спілкується з представниками багатьох організацій, об’єднань і рухів, користується їхньою щирою повагою, позаяк завжди максимально об’єктивно, оперативно, незаангажовано висвітлює події. Сама Олена – безпартійна та позаорганізаційна журналістка; її читають та їй довіряють. Успіхам Білозерської на журналістській ниві може позаздрити багато хто…

Міліція настільки затято розслідує прикрість, яка трапилася із запорізьким Сталіним, що підозрює у причетності всіх, хто бодай опосередковано пов’язаний із ВО “Тризуб” імені Степана Бандери – не кажучи вже про самих “тризубців”: їх уже затягали по всіх можливих і неможливих інстанціях. З чого взяли, що вибух організовано представниками саме цієї організації, особисто мені невідомо.

Та веду я зовсім не до цього. Не може не викликати подиву й обурення затримання Олени Білозерської київськими правоохоронцями.

Що такого зробила Олена, що її, конфіскувавши все на світі, доправили в міліцію? Либонь, це через те, що вона не могла залишатися осторонь долі заарештованих “тризубців”. Білозерська послідовно й оперативно інформувала громадськість про стан речей у справі з активістами цієї організації, а також інших патріотів, яких почали “штормити” у зв’язку з вибухом пам’ятника Сталінові в Запоріжжі. От і “довисвітлювалася”…

Може, звісно, декого дістала завзятість і непідкупність Олени Білозерської, відтак її вирішили дещо “охолодити”, обравши слушну для цього нагоду. Якщо це так, то громадським журналістом в Україні стає бути просто небезпечно! Під “прицілом” опиняється кожен, хто ставить собі за мету донести до людей правду.

Не дарма міжнародна спільнота стурбована згортанням демократії в Україні: є всі підстави перейматися…

Гадаю, що ситуація, в якій опинилася Олена, мусить слугувати консолідуючим фактором для всіх українських незалежних журналістів. Коли не триматися гурту, то поодинці всіх нейтралізують.

Богдан Ковальчук, головний редактор видання “Хмаро4ос”.

І от, Віктор Федорович на цій темі методичненько виїхав, виставивши себе захисником “вєлікого і моґучєґо” скрізь, де це було потрібно. А далі що? Ні, ну до того, що будь-який кандидат, зробившись обранцем, миттєво кладе великий і товстий х.. на власні обіцянки, українці призвичаїлися. Але от мимовільне “забуття” про “захист” російської мови електорат Януковича забути не може. Аргументи залізні: мовне питання потрібно вирішувати, панство! Терміново! Швидко! Ноги в руки – шухер!!! Та чи є взагалі проблема як така?

Щоби ефективно маніпулювати масою, потрібно вміти дуже хвацько грати на струнах її колективного підсвідомого, досягаючи надр-архетипів і “вмикаючи” їх. Тоді вам віритимуть, за вами йтимуть – навіть якщо будете нести повну маячню. Не зроблю відкриття, сказавши, що маса є де-факто слабкохарактерною, спроможною винятково на прості крайні почуття (повне і безастережне прийняття чогось за істину або ж, навпаки, тотальне відкидання), а отже активізувавши правильні настрої можна досягти повного контролю над нею.

Мова – це те, з чого починається ідентифікація кожного індивіда у соціумі. Мало сумнівів у нас викликає факт, що в Німеччині говорять переважно німецькою, а в Італії – італійською. Тож ми можемо відносно безпроблемно виокремити італійця з числа, скажімо, британців. І це здається нам абсолютно нормальним.

Мовне питання в Україні в його нинішньому стані є нічим іншим, як результатом одразу кількох згубних для нації факторів: по-перше, концентрації активності соціальних елементів виключно на вирішенні власних, локальних проблем (як збільшити прибутки, яке авто купити, в якому районі знімати квартиру, що робити з підвищенням тарифу на комунальні послуги і тому подібне), по-друге, результатом спроб окремих людей “виїхати” нагору шляхом утворення певного ланцюжку асоціацій, на який неодмінно поведуться люди (читай – результатом маніпуляції свідомістю).

Про перше говорити можна багато і довго – поготів у наш час низьких зарплат супроти астрономічних цін на все, безробіття та інших подібних економічних факторів. Велику роль в егоцентричності українця відіграє, проте, і тотальний культурний занепад. Причому мається на увазі не зменшення інтересу до театру чи, приміром, живопису, а нехтування моральних цінностей суспільства взагалі. Канули в Лету багатовікові традиції та звичаї; українські свята (зарівно як і запозичені) перетворилися на привід зайвий раз “хильнути”, у пошані перебувають геть не ті особисті якості, що раніше… Не перетворюватимуся на старого беззубого пердуна-моралізатора і не вантажитиму мізки зайвою інформацією.

Цікавішим є другий фактор. Якщо реально подумати, то чи існує взагалі “мовне питання”? Особисто ти, читачу, можеш назвати хоча б кілька випадків “уґнєтєнія” російської мови в Україні? Ба, більше: дехто з депутатів Верховної Ради не соромиться з трибуни звертатися до народу саме російською… Преси російськомовної у нас на порядок більше від української, телебачення спілкується державною лише номінально. Які проблеми взагалі? Та ж-бо коню ясно, що якщо ти, живучи в певній країні, не володієш її державною мовою хоча б (!) на рівні спілкування, то ти або сидиш безвилазно у звукоізольованій камері 2х2 без будь-яких засобів комунікації із зовнішнім світом, або глухонімий, або недорозвинений, або ж просто ледащо. Відтак абсолютно неприродними виглядають заяви декого про те, що українською мовою в Україні навчатися/працювати/говорити складно: було б бажання…

Ні, народ тут ні при чому. По суті, українці (як і будь-яка інша народність) є великою масою, а значить ними можна маніпулювати. Тут прослідковується чіткий логічний ланцюжок асоціацій: російська мова – мова братніх народів – об’єднання – велика спільнота – СРСР – безтурботна юність – ностальгія. От на чому ґрунтується так звана “мовна проблема”! Просто людська пам’ять заради збереження душевного спокою кожного з нас має властивість стирати враження од усіх поганих подій нашого життя, лишаючи простору лише позитиву. Звідси у старшого покоління і є сприйняття комуністичного минулого як чогось яскравого і чудового, а барви сучасного життя через свою “теперішність” видаються їм вельми сірими і песимістичними. Отже, мимохіть виникає така собі думка: “тоді” було добре, адже всі були разом, була для всіх російська мова, ніхто не знав клопоту, а “зараз” – погано, немає грошей – може, через “українізацію”, тож потрібно повернути все на колишній лад.

Здається, що державна мова є державна мова. Але не все, як кажуть, так просто у нашому болоті!

Пригнічення прав російськомовних є нічим іншим як результатом упливу на громадськість. Відкиньмо на одну хвильку всі свої стереотипи і подумаймо: хто нам у побуті заважає говорити російською? Понад це, чи ж заважає хтось читати книжки або газети російською мовою? Просто певним чином подана інформація в будь-якому разі сприйматиметься за дійснійсть – дарма, що вона може бути і взятою зі стелі!

Інакше з освітою. Безумовно, демократичним є надання права кожній нацменшині плекати власні культурні надбання, до яких, зокрема, належить і мова. Одначе чи звільняє це від необхідності поважати країну, в якій живеш? Тож обов’язкова україномовна освіта, на мою думку, є більше ніж просто очевидна річ в Україні. Смішно, що взагалі треба це комусь доводити. А хтось намагається од цього відмовитися… перекреслюючи тим самим свої дальші перспективи в цій країні, як-то: можливість порозумітися з мешканцем будь-якого регіону, влаштуватися на престижну високооплачувану роботу (поготів – у секторі держуправління), читати і писати не лише своєю рідною, а і державною мовою. І так далі. Парадокс.

І зараз знову починається ходіння-блукання довкола мутної криниці: “А коли ж російську мову зроблять другою державною?“. Шановні, а що конкретно вам це дасть – ви замислювалися?! Так, звільнить від необхідності володіти мовою країни, в котрій живеш… Але давайте тоді в цілях установлення рівних прав для всіх запровадимо аж цілих 133 державних мови – за числом мов нацменшостей, що проживають в Україні. Що буде? Будуть до вас говорити з екрану гагаузькою…

Тож за великим рахунком мовне питання як таке у нас гостро не стоїть. Так, його “поставили” з метою піару цілком конкретних осіб. Одначе тим самим знищили те, що нас об’єднує – почуття належності до єдиної нації-організму. Комусь через це краще зробилося?..

Богдан Ковальчук, головний редактор видання “Хмаро4ос”.

Україна щодня нам дає цікаві події і новини. Створюють їх маленька купка людей, що є на верхівці, при владі, при кермі. Але хто ці люди? Ми наївно думаємо, що це перші особи держави, міністри, президенти, депутати, тощо. Але, щось підказує, що це не так, думаю, що і вони є маріонетками. В Україні, а може і цілому світі, існує складна ієрархічна структура маніпуляції людьми.

Ми ніколи не взнаємо, хто є головним в цьому параді дикунства. Але ми запам’ятаємо хто керує нами безпосередньо. Особливо в пам’ять закарбуються залякувальні методи, яскравий приклад маємо зараз і на початках створення нової Незалежної України. Це моменти, коли пропагуються вигадані ідеї і терор. На даний момент, ми вступили в фазу активного впровадження варварських методів управління і зомбування.

Ви помітили, як плавно нашим першим особам нав’язується деспотичний метод керування державою, котрий зародився ще за “совка”, котрий панує в наших північних сусідів. Влада на місцях щоразу більше стає мілітаризованою, влада на верхах, щоразу більше починає усувати своїх опонентів використовуючи багатогранні трактування одних і тих же законів. Навколо нас помалу будується тюрма. Вони діють за методом – всі хто проти нас, повинні бути знищені або заховані.

Використовуючи засоби масової інформації “лялькарі” показують нам те, що навколо все погано, одні злочини і бандитизм. Показують, що будь-хто, будь-коли, може бути ув’язнений або просто зникнути. Але наразі ми можемо спостерігати лише погрози і одиничні випадки, котрі не вдалось приховати і вони набули розголосу. Вони часами роблять вигляд, що наказують своїх підлеглих і спільників. Але чи далеко заходять ці покарання? Коли на наступні дні, всі покарані припосовують свої сідниці до інших крісел нічим не поганих, коли на дорогах вводяться нові закони, що стають ще “цікавішими” за попередні. Під маскою знищення, вони перероджуються і стають сильнішими. Прагнуть до того щоб все стало на конвеєр.

Але навколо нас є ще і багато доброго. Не варто давати втягувати себе в машину зомбування. Кожен з нас має власний розум, котрий не чим не гірший від тих, хто навчився нами маніпулювати, а, можливо, набагато потужніший ніж в них. Не можна дозволити заволодіти свідомістю. Потрібно показати власну силу і незламність.

Україна найкраща держава. В нас є все. В нас є колосальний потенціал і можливості, природа, ресурси, а найголовніше талановитий і працьовитий народ. Ми перейшли через багато випробувань, подолали багато ворогів. Чи заслуговуємо ми на самознищення? Вирішувати вам…

Ця тема є дуже широкою і стосується всіх державних структур. Далі буде…

Звичайно, легкість імпровізації залежить від “домашньої роботи”, яку було виконано до її початку. Але від наших політиків годі чекати імпровізації…

А як зазвичай любите діяти ви? Імпровізуєте часто в житті? Чи використовуєте готові безпечні алгоритми?

via kotyhoroshko

Примножує біду традиційний український ген керування і розбрату. Вже так повелося, що де два українці там три гетьмани. Яскравий приклад – наша політика, влада, верхівка держави. Вони собі потовчуться, як молоді півні, а потім будуть мирно дзьобати зерно з одного корита, правда, рано чи пізно частину зарубають на юшку. А до того часу, ті горе-керівники заставлять гризтися між собою цілі народи.

Чому ми настільки сліпі? Можливо, не сліпі, а нам потрібно щоб завжди хтось, когось завойовував і пригнічував. А роль тирана і поневолених регулярно переходила від одних до інших. Такий устрій повністю задовольняє магнатів, депутатів, урядовців і інших олігархів. Принцип, сьогодні я в пісочниці бавлюся до обіду, а ти після обіду. Простий же люд – це ті пісочні замки які ліплять в пісочниці. Їх будують, руйнують, перемішують. Форма змінюється постійно, а сам матеріал залишається. Хоча з часом він зникає. І в кінці кінців пустий майданчик без піску покидають і йдуть бавитись на інший.

Українцям варто жити між собою в злагоді і не давати маніпулювати свідомістю своєю та плювати на тих, хто хоче вчити жити і диктувати правила в цікавій грі, яка називається життя.