І ось коли серед потріскуючого від сильних морозів далекого села ти виходиш з такого автобуса – а це старенький ЛАЗ, в містах ти таких машин вже багато років не зустрічав, і поки ти „плив” на ньому через засніжені поля й переліски, тобі згадалося дитинство, і теплі бабусині пиріжки, і ще багато чого згадалося, – і коли ти обертаєшся на прощання, щоб помахати йому подумки рукою, то раптом бачиш на його борту напис великими кольоровими буквами „Україна”, – з тобою щось стається.

Ти завмираєш.

Ти раптом розумієш, що цей автобус – це символ країни, назву якої він несе на собі. До неї так само вже немає запчастин, і вона живе одним лише божим духом, бо бісові злодії повідкручували вже все, що могли. Так само її відсунули на задвірки автопарку, звідки на престижні маршрути вже не беруть, але – вона усе ще жива. І як цей автобус, що метр за метром долає заметену снігом ґрунтову дорогу, вона день за днем пробивається через зневіру, і сподівається таки пройти свій звивистий шлях.

І ти застигаєш, дивлячись на звичайнісінький старий автобус із написом „Україна”, що підбирає пасажирів у черговому далекому селі, посеред засніженого степу, і ця мить тебе переслідуватиме потім все життя.

Я спеціально не писав про це одразу після зимової поїздки до родичів. Хотів дати враженню відстоятися. Хотів перевірити, чи залишиться воно таким же яскравим і щемлячим. Воно залишилося. Тому саме цим спогадом я хочу відзначити останній день далеко не найлегшої для України зими. Ви розумієте, що я не лише морози маю на увазі.

Із наступаючою весною тебе, старенький автобусе із написом „Україна” на борту! Сподіваюся, що ти пережив цьогорічні заметілі, і хоча попереду у тебе ще танучі сніги і бездоріжжя, ти таки дістанешся свого головного перехрестя, як і та країна, назву якої ти маєш на собі.

Мені дуже хочеться в це вірити…

Поділитися з іншими