І от, Віктор Федорович на цій темі методичненько виїхав, виставивши себе захисником “вєлікого і моґучєґо” скрізь, де це було потрібно. А далі що? Ні, ну до того, що будь-який кандидат, зробившись обранцем, миттєво кладе великий і товстий х.. на власні обіцянки, українці призвичаїлися. Але от мимовільне “забуття” про “захист” російської мови електорат Януковича забути не може. Аргументи залізні: мовне питання потрібно вирішувати, панство! Терміново! Швидко! Ноги в руки – шухер!!! Та чи є взагалі проблема як така?

Щоби ефективно маніпулювати масою, потрібно вміти дуже хвацько грати на струнах її колективного підсвідомого, досягаючи надр-архетипів і “вмикаючи” їх. Тоді вам віритимуть, за вами йтимуть – навіть якщо будете нести повну маячню. Не зроблю відкриття, сказавши, що маса є де-факто слабкохарактерною, спроможною винятково на прості крайні почуття (повне і безастережне прийняття чогось за істину або ж, навпаки, тотальне відкидання), а отже активізувавши правильні настрої можна досягти повного контролю над нею.

Мова – це те, з чого починається ідентифікація кожного індивіда у соціумі. Мало сумнівів у нас викликає факт, що в Німеччині говорять переважно німецькою, а в Італії – італійською. Тож ми можемо відносно безпроблемно виокремити італійця з числа, скажімо, британців. І це здається нам абсолютно нормальним.

Мовне питання в Україні в його нинішньому стані є нічим іншим, як результатом одразу кількох згубних для нації факторів: по-перше, концентрації активності соціальних елементів виключно на вирішенні власних, локальних проблем (як збільшити прибутки, яке авто купити, в якому районі знімати квартиру, що робити з підвищенням тарифу на комунальні послуги і тому подібне), по-друге, результатом спроб окремих людей “виїхати” нагору шляхом утворення певного ланцюжку асоціацій, на який неодмінно поведуться люди (читай – результатом маніпуляції свідомістю).

Про перше говорити можна багато і довго – поготів у наш час низьких зарплат супроти астрономічних цін на все, безробіття та інших подібних економічних факторів. Велику роль в егоцентричності українця відіграє, проте, і тотальний культурний занепад. Причому мається на увазі не зменшення інтересу до театру чи, приміром, живопису, а нехтування моральних цінностей суспільства взагалі. Канули в Лету багатовікові традиції та звичаї; українські свята (зарівно як і запозичені) перетворилися на привід зайвий раз “хильнути”, у пошані перебувають геть не ті особисті якості, що раніше… Не перетворюватимуся на старого беззубого пердуна-моралізатора і не вантажитиму мізки зайвою інформацією.

Цікавішим є другий фактор. Якщо реально подумати, то чи існує взагалі “мовне питання”? Особисто ти, читачу, можеш назвати хоча б кілька випадків “уґнєтєнія” російської мови в Україні? Ба, більше: дехто з депутатів Верховної Ради не соромиться з трибуни звертатися до народу саме російською… Преси російськомовної у нас на порядок більше від української, телебачення спілкується державною лише номінально. Які проблеми взагалі? Та ж-бо коню ясно, що якщо ти, живучи в певній країні, не володієш її державною мовою хоча б (!) на рівні спілкування, то ти або сидиш безвилазно у звукоізольованій камері 2х2 без будь-яких засобів комунікації із зовнішнім світом, або глухонімий, або недорозвинений, або ж просто ледащо. Відтак абсолютно неприродними виглядають заяви декого про те, що українською мовою в Україні навчатися/працювати/говорити складно: було б бажання…

Ні, народ тут ні при чому. По суті, українці (як і будь-яка інша народність) є великою масою, а значить ними можна маніпулювати. Тут прослідковується чіткий логічний ланцюжок асоціацій: російська мова – мова братніх народів – об’єднання – велика спільнота – СРСР – безтурботна юність – ностальгія. От на чому ґрунтується так звана “мовна проблема”! Просто людська пам’ять заради збереження душевного спокою кожного з нас має властивість стирати враження од усіх поганих подій нашого життя, лишаючи простору лише позитиву. Звідси у старшого покоління і є сприйняття комуністичного минулого як чогось яскравого і чудового, а барви сучасного життя через свою “теперішність” видаються їм вельми сірими і песимістичними. Отже, мимохіть виникає така собі думка: “тоді” було добре, адже всі були разом, була для всіх російська мова, ніхто не знав клопоту, а “зараз” – погано, немає грошей – може, через “українізацію”, тож потрібно повернути все на колишній лад.

Здається, що державна мова є державна мова. Але не все, як кажуть, так просто у нашому болоті!

Пригнічення прав російськомовних є нічим іншим як результатом упливу на громадськість. Відкиньмо на одну хвильку всі свої стереотипи і подумаймо: хто нам у побуті заважає говорити російською? Понад це, чи ж заважає хтось читати книжки або газети російською мовою? Просто певним чином подана інформація в будь-якому разі сприйматиметься за дійснійсть – дарма, що вона може бути і взятою зі стелі!

Інакше з освітою. Безумовно, демократичним є надання права кожній нацменшині плекати власні культурні надбання, до яких, зокрема, належить і мова. Одначе чи звільняє це від необхідності поважати країну, в якій живеш? Тож обов’язкова україномовна освіта, на мою думку, є більше ніж просто очевидна річ в Україні. Смішно, що взагалі треба це комусь доводити. А хтось намагається од цього відмовитися… перекреслюючи тим самим свої дальші перспективи в цій країні, як-то: можливість порозумітися з мешканцем будь-якого регіону, влаштуватися на престижну високооплачувану роботу (поготів – у секторі держуправління), читати і писати не лише своєю рідною, а і державною мовою. І так далі. Парадокс.

І зараз знову починається ходіння-блукання довкола мутної криниці: “А коли ж російську мову зроблять другою державною?“. Шановні, а що конкретно вам це дасть – ви замислювалися?! Так, звільнить від необхідності володіти мовою країни, в котрій живеш… Але давайте тоді в цілях установлення рівних прав для всіх запровадимо аж цілих 133 державних мови – за числом мов нацменшостей, що проживають в Україні. Що буде? Будуть до вас говорити з екрану гагаузькою…

Тож за великим рахунком мовне питання як таке у нас гостро не стоїть. Так, його “поставили” з метою піару цілком конкретних осіб. Одначе тим самим знищили те, що нас об’єднує – почуття належності до єдиної нації-організму. Комусь через це краще зробилося?..

Богдан Ковальчук, головний редактор видання “Хмаро4ос”.

Ніколи не думав, що доживу до дня, коли скажу це:  Президент України є зрадником своєї країни. Президент  веде антиукраїнську політику, і я не можу з цим  примиритися, президент знищує країну, і до цього  призвели ми з вами, співгромадяни. Що, бачили очі -  тепер їжте? Я – відмовляюся, краще сидітиму голодний..

А що найсмішніше в цій ситуації – він же потім ще й  книгу напише. Про своє президентство, про своє бачення  своєї ролі в історії України, яка на той час ще не буде  називатися Малоросією, я дуже сподіваюся, що не буде.  Уявляєте, оце недолуге, яке два слова без “бля” зліпити  не може, і вважає громадян “геноцидом нації”, напише ще  й книжку.

Традиція в них така – потім писати книжки..

Звичайно, воно ж саме не писатиме, це за нього і за  гроші зроблять писаки, але книжку зверстають, видадуть,  а ми усі робитимемо вигляд, що так і треба.

Невже саме такого президента (навмисне пишу з  маленької) ми й варті?

Прикро, якщо я не помиляюся. Краще б помилився…

Хочу окремо виділити тему визнання С. Бандери героєм України. Це дуже вдалий і потрібний хід діючого Президента. Хто б не прийшов тепер до влади, буде мати важку головоломку. Чи то скасувати чи ні цей указ. І що б вони не зробили, воно буде поганим і добрим водночас. Скасуєш – помідорами закидає весь Захід і не тільки України, залишиш – будуть газом лякати і Леніна чи Сталіна пропонувати на таку ж нагороду. Підстав скасувати указ є багато, проте підстав визнати є не менше. Думаю, що тему залишать в спокої і це можна назвати великою перемогою В. Ющенка. До речі, другий тур виборів, приведе до великих судів і розборів польотів на довгий час. А це все залишить біля керма держави діючого її керманича. А що буде далі? Хто його знає. Життя загадкове, особливо там де великі гроші, відповідальність і можливості…