Закордонне сонце світить, та не гріє…

Закордонне сонце світить, та не гріє…

За різними даними, близько 15 мільйонів українців мешкає та працює за кордоном. А це означає, що кожен четвертий українець не живе в своїй державі.

Ще кілька років тому українці їхали закордон, щоби заробити на освіту дітей чи на відкриття бізнесу. Нині ж ситуація змінилася: люди дедалі частіше говорять про виїзд на постійне проживання.

За 2010 рік українців, згідно зі статистикою, все більше й більше приваблюють простори закордоння… Але кого це турбує? Нікого, бо чи не кожен сам собі мізкує, як змінити місце дислокації, а заразом і життя поліпшити. Ще одна хвиля еміграції – і буде, що дописати в підручник з історії… На це чути одне виправдання: «Не ми такі – з країною не пощастило».

Якими ж є основні причини від’їзду наших земляків? Ми опитали сотню перехожих у столиці й виявили, що 77(!) із них мають бажання залишити Україну. Причини є такими: низький рівень життя, безробіття, політична невизначеність, погане соціальне забезпечення, відсутність перспектив для самореалізації.

Непоганий варіант – «за валізи» та й вперед! А чим тут уже допоможеш? Цілком нормальне бажання жити повноцінно, матеріально пристойно, спокійно – дарма, що доведеться говорити не материнською мовою: це не смертельно.

Знятися і поїхати. Так рятувалися колись, а сьогодні це взагалі «киснева маска» для зґвалтованих недолею і кризою українців, та й не думаю, що це явище колись припиниться. Але масштаби цього процесу тепер просто змушують бити на сполох і перетворюють його на катастрофу. А кому до цього є діло? Про що може йти мова, якщо під вишем щодня у руки пхають купу папірців з яскравими гаслами – таку собі реклама «нового життя» взамін на виживання в Україні. Поправка, правда, на те, що це все десь «там», а не «тут».

Та й з психологічної точки зору такі акції не прийнятні, адже поширювати великими порціями пропозиції поїхати працювати чи навчатись за кордон – це вже нездорово (я зараз про реклами, оголошення… навіть ті ж ґранти)…

А ще – кому це все пропонується? Людям, які просто не відчувають себе тут, як удома; які не знаходять себе в Україні, в яких уже найкраща половина життя позаду. Вони апелюють до переляканих безробіттям і відсутністю перспектив студентів. А це вже, як на мене, злочин проти країни, та й аморально до самої молоді.

Та чого ж гадати пустопорожні думки, коли можна запитати про радості закордонного життя самих «жертв» таких привабливих пропозицій!

24-річна Олена – киянка, яка свого часу взяла участь у популярній нині програмі «Au Pair» і відтак упродовж року жила у Німеччині. «Спершу було, звісно, неймовірно цікаво, – розповідає вона. – Нові люди, нові місця… Європа, інші правила життя. Мені пощастило потрапити до хорошої родини, яка прийняла мене як рідну. Все було чудово. Але буквально за місяць мене охопила неймовірна туга за Україною: за батьками, за друзями, за знайомими».

За словами Олени, перебування в Німеччині перетворилося для неї з ласої цукерочки ледь не на знущання з себе: «Щодня я проглядала в Інтернеті українські новини, фотографії Києва, намагалася телефонувати додому якнайчастіше. Мені бракувало всього – навіть звичної ранкової товкотнечі в київському метро! Озираюся довкола – тут чужі люди, вони живуть власним життям і я, за великим рахунком, тут зайва».

Звикнути до Німеччини, прийняти її за свою нову, хай і тимчасову, Батьківщину Олена так і не змогла. «Останні три місяці я жила у радісному очікуванні повернення додому, – каже вона. – І от, повертаюся до аеропорту – а там мене зустрічають батьки, мої друзі й подруги… Я розплакалася так, як ніколи раніше».

«Завдяки» таким різним програмам порушується об’єктивність вибору життєвого шляху. Як можна жити і самому будувати своє, якщо пропонують і просто штовхають пристати на готове? Де ж юнацьке завзяття та бажання щось змінити? А нема – виїхало!

В Україні на державному рівні ніхто не відстежує відплив фахівців за кордон, навіть не ведеться їх державний статистичний облік, а про контроль масового «ваління» студентства годі й мови.

Сьогодні ми вже не говоримо про маятникову еміграцію, коли ми «поїхали-попрацювали-повернулись», а звикаємо до такого поняття як пряма еміграція: власне, все так само, тільки без «повернулися»…

Сьогодні українці бажають виїжджати на ПМЖ. Ось так і навиїжджали собі 5 місце в світі серед країн з найбільшою кількістю емігрантів.

Мені вдалося зв’язатися з львів’янкою пані Христиною, котра вже от уже три роки мешкає і працює у Вроцлаві, Польща. Вона розповіла, що ніколи б не поїхала закордон від своїх чоловіка і дітей, якби не просто жахливе фінансове становище родини. «Я дуже-дуже сумую за домівкою, за своєю родиною. Я їх не бачила уже понад два роки. Але я змушена працювати тут, висилати гроші додому, оскільки хочу забезпечити своїм дітям гідне майбутнє. Україна ж просто не дала мені такого шансу – шансу знайти гідну і високооплачувану роботу. Та моя мрія – одного дня повернутися додому й більше ніколи нікуди не виїжджати».

Ліричний відступ. Добре, що ми навчились співати і знімати красиві кліпи про любов. Але інколи нашу творчу молодь пробиває на пісні з критикою політичних процесів, глобальної несправедливості. Здається, що ми ладні вже співати про все, та ж ніхто не проспіває, що, власне, скоро й пісень не буде кому складати і не буде, про кого – всі пороз’їжджаються.

Але як би я тут не нарікала на аморфну молодь, яка ніяк не хоче піднімати це питання і протистояти еміграції, а, навпаки, пропагує такий спосіб «покращення життя», знайшлись ті, які озвучили і навіть відзняли кліп на реальний стан речей життя «не вдома». Не з чужих переказів двоє українських реперів – Іван Буян і Антон Чорний – знають, наскільки «солодкий» той «мед» у Сполучених Штатах.

Іван чотири з половиною місяці жив в Америці за програмою «Work and Travel» – і нічого, крім печалі і туги за Україною, він там собі не нажив. Отака підміна й ілюзія «хорошого шансу в житті» наштовхнула репера на пісню «Під чужим небом».

Як на мене, важливо, щоб за проблему еміграції і ламання стереотипу «за кордоном краще» бралися не батьки і не вчителі (старше покоління надто зневірене і змусити їх говорити і думати інакше – це самі розумієте… та й віриться якось більше не бабусі, а одноліткам і тому, хто «шарить тему»), а продуктивніше буде, якщо ці ідеї втілюватимуться через молоде покоління і сучасні продукти творчості. Повинно спрацьовувати правило, що більш свідомі і завзятіші мають переорієнтувати і ребрендигувати настрої загалу; нам потрібно за кимось йти, через щось і когось черпати і формувати свої пріоритети і цінності, тому ми такі голодні на тих, хто стоїть поруч зі студентами і загалом основною частиною суспільства. Ідеться про сучасну правильно спрямовану музику, фільми, літературу, про митців, які б бачили новим молодим оком тенденції в державі, аналізували процеси і давали б їм правильне пояснення, тлумачення з погляду національно-формотворчого чи національно-руйнівного.

По суті, для одного із шляхів вирішення як проблеми виїзду, так і будь-якої іншої проблеми, потрібне творчо здібне молодецтво, яке б збагнуло, що є чорне, а що – біле, і вносило це в маси. Тому, справді, робота Івана Буяна і Антона Чорного вартісна ще й тому, що може започаткувати цей метод перевиховання і переконування молоднечі. Адже погодьтесь, що доволі переконливо звучить український реп із вуст юних хлопців, який починається словами «все те фуфло, на яке я повівся…».

Приємно і дуже позитивно чути в репі «я вірю, що в цій країні досягнути висот я зумію! (…) В нашій країні ми – суцвіття». І тут ще треба посперечатись, що є впливовішим: чи то заклики і заходи депутатів на те, що жити в Україні також непогано, а чи то банально викладена в мережу відеоробота і пісня хлопців про те саме – але ж звучить як! Ближче, зрозуміліше…

Які площі і сквери можуть замінити рідні вулички, де знайти ще одну атмосферу рідного міста, де знайти таких же рідних і близьких, і спогади навічно оселились тільки в цій країні. Чи гріють там «стріти» і чи можна знайти там справжніх «френдів»? – навряд: «не зігріє сонце під чужим небом».

Вікторія Дудченко, “Хмаро4ос”.

Previous Колективний блог
Next Позитивне у переддень Паски

About author

You might also like

Львівщина Прокоментуй!

Львівським дітям покажуть благодійну виставу

29 квітня о 12.00 у межах благодійного проекту «МИСТЕЦТВО ДІТЯМ», у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької відбудеться перший безкоштовний показ балетної вистави “Білосніжка і семеро гномів”

На кордоні із Польщею настала “чорна п’ятниця”

На українсько-польському кордоні у чергах застрягло 1500 автомобілів. Про це пише ДПСУ. Пов’язано

19 львів’ян отримали подяки Садового

Львів відзначає 760-річчя. З нагоди Дня міста сьогодні, 7 травня, у Львівській міській раді відбулись урочисті збори, під час яких міський голова вручив подяки львів’янам, які своєю працею та активною

  • Більшість їде через те, що тут влада створила їм такі гарні умови. І переважно повертатись ніхто не хоче, хіба на свята приїхати і побавитись, а далі назад в інші країни.

    Найбільше дивує лише те, що переважна більшість емігрантів, котрі покинули Україну від 100 до 20 років назад знають краще за нас як нам тут живеться і створюють страшні брехливі легенди. І це поширюється шаленими темпами і лякає людей. А реальна ситуація може бути зовсім іншою.

    З іншого боку, наші люди, ті хто живе в Україні вже ніяк не сприймають своїх земляків, котрі живуть закордоном і часто ставляться до них чи то зверхньо, чи то з заздрістю і хочуть будь-що підколоти.

    Біда втому, що немає єдності в нації. І тому половина все життя бідує, інша втікає за межі каторги. А купка, котру на пальцях порахувати можна плює в сім в очі і нав’язує власні устрої і рабство. І всіх потуг маленького кола справжніх українців, котрі вони видають на боротьбу зовсім не хватає. Потрібна серйозна віра і згуртованість щоб досягти успіху.

  • Ті, що виїжджали в 90-хх роках, їхали для того, щоб заробити гроші і повернутися сюди, на свою землю, свій край, до своїх людей. На чужині жити важко: інші люди зі своїм менталітетом, інша мова, культура, цінності і ти завжди там будеш почуватися чужинцем у всіх проявах…
    Тому і більшість їхали з думкою про тимчасове перебування там…
    Але…

    Останніми роками ситуація змінилася… Особливо це видно по статистиці за 2010 рік. Україна реально перестала бути українською. Влада – не українська, закриваються українські школи, нищиться мова, культура, всі українські цінності… І люди це відчувають і не бачать тут майбутнього для своїх дітей. Краще їх діти будуть чехами, поляками, італійцями, португальцями, американцями, канадцями, але не затурканими комсомольцями із стаканом в руці, які будуть працювати на заводі за копійки і будувати світле майбутнє. Вони вже це пройшли і такої перспективи для своїх дітей не хочуть, тому і їдуть з думкою сюди вже не повернутись (поки не зміниться тут ситуація, принаймні)…
    І все це підкріплюється тотальною корупцією у всіх аспектах життя. Коли особа, поживши деякий час в США і привикнувши до того, що черг там немає (якраз про це вчора сам писав: http://fin-guide.com/?p=212), бо час – гроші і вони не уявляють як можна тратити час на черги, приїжджає сюди і вештається днями і тижнями по різних інстанціях, щоб зібрати різні довідки, а на неї дивляться кругом як на ворога народу, і хамлять всі підряд, захочеться їй сюди повертатися? Коли в Грузії відкрити/закрити підприємство можна за 1 день (прочитав у вчорашньому номері “Контрактів”), а у нас 4 місяці і 8 днів (сам закривав недавно ФОП) і треба дати не в одному місці “на лапу” і всі інспектори бачать в тобі не платника податків, а якогось “можливошахрая”, хто тут захоче працювати?

  • Доповню ще. 🙂
    Якщо хтось їде за кордон тільки тому, що тут “ну просто нереально заробити гроші і ти тут приречений бути бідняком”, той, вибачте, справжній бовдур. Гроші є всюди і завжди, а в багатющій Україні і поготів. Тільки треба відкрити очі і подивитися навкруги, а не чекати, поки хтось принесе “на блюдечку”…

  • Vybryky

    “У кожного своя воля і свій світ широкий”. Якщо раніше втікали за кордон щоб заробити, то тепер втікають закордон і щоб заробити і щоб не жити у цій країні. З різних причин.
    Але, якщо у вас квартира у поганому районі, сусіди п”яниці-дебошири, двері розмальовані або побиті, лампи у під”їзді б”ють, повсюди валяються пляшки і шприци, то ви будете сидіти там довіку чи спробуте продати цю квартиру і придбати десь щось пристойніше? Так і людина. Завжди шукає щось краще.

  • заводів ж то нема. а корупція є, бо самі ж її і розводимо…

  • і ще навчитись протистояти різним ладним оленям.

  • це історія про 90-ті роки 🙂

  • Ну, а ніхто не казав, що буде легко 😉

  • Vybryky

    Я можливо не уважно читав і взагалі, дивився в книгу і нічого не побачив, але якщо це мова йде про 90-ті роки, то може треба було б автору десь це вказати. Бо я не найшов. 😉

  • 90-ті роки це мій коментар в якому є смайли.