Про „вибори” від твіттерянина, який не вклався у 140 знаків
Я навіть не знаю, що мене шокує більше – київські вулиці чи українські вибори.
Мабуть, то все взаємозв’язано. Неадекватний мер не може ні працювати, ні бути звільненим тими, хто його наймав на роботу. Неадекватні кандидати калічать країну спочатку з екранів телевізорів, а потім – калічать кожного особисто своєю діяльністю при владі. Найгірше при цьому те, що крайніми виявляємося ми з вами – ми, хто дозволив себе дурити. Бо ламає тепер ноги-руки на цих зледенілих тротуарах кожен, а не лише той, хто цю біду на свою голову обирав. Ви взагалі в курсі, що таких смертельно слизьких і неприбраних східців, як у київських підземних переходах, годі й шукати в світі? Як і таких громадян, що калічаться, вбиваються, але все одно йдуть на те, що під впливом піар-технологів вважають виборами.
У Твіттері є таке поняття – розфоловити. Це коли людина, яка тебе читала, раптом вирішує, що ти щось робиш не так. Може пишеш забагато, а може замало. А може, у тебе просто інші погляди на політику. І коли від тебе відписуються – тобто тебе розфоловлюють – то це буває трішки шкода. Тому, що ти не знаєш причини. Ну й взагалі – завжди шкода втрачати. Навіть якщо це у твіттері.
А зараз я дуже побоююся, що після цієї писанини мене розфоловить моя держава. Зауважте – не країна, а саме держава. Сподіваюся, ви розумієте, яка між ними різниця? Країну ми любимо. А держави я вже починаю соромитися…
Бо в нашій країні слово „вибори” вже позбавили сенсу. Виборів немає. І раз немає виборів – то й вибору немає.
Є лише бійка піарників і штабістів двох далеко не найкращих кандидатів у президенти, у яких (кандидатів чи у їхніх спонсорів) виявилося чи то найбільше грошей, чи то найбільше адмінресурсу. Що в нашій країні фактично одне й те саме.
Поясню, чому я вважаю, що виборів немає.
Коли ти не можеш сказати „НІ” нав’язаному асортиментові продукції – це не вибори. Це маніпуляції і спекуляції, це „бабло пабіждаєт всьо”, це чортівня якась, але це – не вибори.
Ви розумієте, про що я? Коли людина не може сказати „ні” – це не вибори. Це зґвалтування.
А якщо власть імущі без тіні сорому пишуть закони для себе, а не для країни і не для громадян – це не демократія, а феодалізм.
Якщо за написаними феодалами законами ми не можемо звільнити чиновника, якого найняли керувати столицею – ганьба на наші голови, що допустили створення таких законів. Коли я розказую громадянину Америки про смертельні вулиці в столиці України, він каже – це неможливо. Бо у них за кожну найменшу травму постраждалий судитиметься з містом, поки не витягне грошей не лише за лікування, а й за упущені можливості – такі, як понівечене і зіпсуте життя, втрату родиною годувальника, і так далі. Тому не буває в них таких вулиць. Якщо громадяни можуть розорити владу позовами за погану роботу, то така влада перестає бути там владою, ось і все. А тепер згадаємо мера Києва, і давайте заплачемо всі разом, бо сміятися вже несила. Скажіть, хто ми в цьому випадку?
І хто є такі ми, коли дозволяємо морочити собі голови ілюзією виборів?
Вибирати з двох купок лайна може лише дурень. Дурень, який не розуміє, що лайно взагалі вибирати не треба. Хто ми???
Ми допустили саме такий розвиток подій. Ми з вами, не хто інший. Ці закони написані не для нас – вони написані для себе тими, хто їх писав. За цими законами ми маємо обирати лайно у будь-якому випадку. І ми не можемо сказати – лайна нам не треба, голосуємо проти лайна, і крапка.
Знаєте, насправді вже не має значення, підете ви на вибори чи ні, і за кого саме проголосуєте. Я – не піду. За чехова української поезії голосувати – не хочу, хоч ріжте мене. За брехуху, що свого часу успішно приватизувала грошей у розмірі кількох державних бюджетів (наших з вами грошей, до речі), а тепер робить із себе жанну-дарк української політики – голосувати не можу. Проти всіх – не голосуватиму, бо ця графа не діє так, як має діяти. Таким чином залишається одне – не брати участі в цій битві екстрасенсів, чи то пак кандидатів. Це не ми обираємо. Це вони самі себе обирають. Розумієте?
На жаль, ми таки довели себе до безвибор’я. Це таке нове слово в українській мові, і можете посилатися на мене, якщо вас питатимуть, де ви це слово взяли. Ми позбавили себе голосу ще тоді, коли обрали таких законотворців.
І – увага, це те, що я дуже не хочу говорити, але скажу, бо мовчати далі просто несила – ми створили ситуацію, коли для нас же краще, щоб було гірше. Я поясню.
Якщо брехуха і далі заспокоюватиме нас з телевізора, що все дуже добре, і ми в шоколаді – її не скинуть. Вона вміє пудрити мізки. І ми все далі потопатимемо у лайні.
А якщо геноцид нації (навіть не беру в лапки, це не смішно – це просто клініка вже) за рік доведе нас до краю прірви, то він таким чином стоятиме на цьому краю першим. І або ми його скинемо, зрозумівши, що не можна дозволити так себе дурити, або ми перестанемо бути нацією взагалі. Раз і назавжди.
Так що думайте. У слово „вибори” різний сенс вкладають оті двоє – і решта вся країна.
Вибачте, що так довго, не „по-твіттерськи” написав. Хоча – погодьтеся, що для слова „лайно” 140 знаків буде забагато. І ми з вами у цьому лайні не завтра себе виявимо, не після цього шоу під назвою „вибори”. Ми в ньому вже давно. Уже більше 18 років.
Час вибиратися, люди. Бо вже захлинаємося.
А щоб до мене завтра не чіплялися всякі органи за нібито підбурювання до бойкоту виборів (а вони це вміють – шукати винних не у владі) – я повторюю: я не закликаю не йти на вибори. Я просто пояснюю, що виборів немає як таких. І я просто заявляю, що я не гратимуся в даному випадку в те, чого немає, бо обирати майбутнє країни – це не в комп’ютерні ігри різатися. Все набагато серйозніше.
Це – мій вибір. Перестати брехати собі. А ви – як хочете. Лише пам’ятайте про лайно, котре вже починає діставатися до вашого рота теж. Не лише до мого…
Pingback: ascii-pic.ru