Реквієм по „Дяді Стьопі”

Реквієм по „Дяді Стьопі”

Мабуть, найбільше досягнення української міліції за останні дні – розкриття підриву запорізької церкви. Або, у всякому випадку, рапорт про це розкриття. За звітом міліції, винним виявився паламар, якого колись вигнали зі служби у церкві за крадіжки пожертвуваних грошей. Правоохоронці затримала колишнього служку, а також його брата та їхню матір, яку згодом відпустили як непричетну, про брата ж нічого не пишуть, мабуть ще тримають. А ось паламар нібито зізнався. Отже, міліція вважає, можна звітувати про успішне розкриття тої справи.

Щиро шкода, що трапляються такі нерозважливі типи, які можуть помститися зовсім стороннім  і невинним людям. І навіть якщо то не наше з вами діло – обговорювати божий промисел, то це не заважає нам засумніватися – а чи існує він, той Всевишній, що дозволяє хлопцеві притарабанити вибухівку аж до церкви, і допускає загибель служниці? Хто зна, що там на тих небесах твориться, якщо страсті низькі все одно беруть верх над  розумним, добрим, і вічним, яке вчителі неодмінно ж колись сіяли в голову тому підривникові церков…

Але знаєте, що в цій історії найбільше вразило? Те, що завдяки інтернету стало як ніколи чітко помітно: наша міліція за майже двадцять років існування держави залишилася тим люто ненавидимим „мусором”, яким і була колись за СССР. Наче нічого й не змінилося за роки незалежності. Щоб переконатися, досить глянути на коментарі під повідомленням про розкриття міліціонерами запорізького вибуху. Переважна більшість відгуків одноманітні, як краплі у дощі: МІЛІЦІЯ ВИБИЛА ЗІЗНАННЯ. І виб’є їх із кого завгодно.

Народ у цьому не сумнівається ні на грам.

І це вже не вражає, це лякає.

Бо таки є у цьому світі країни, де поліцейський – це безумовно поважаний страж порядку, і в жодного громадянина язик не повернеться назвати правоохоронця сміттям. Хіба що в самого людського „сміття” – тобто у далеких від законності громадян, яких в тій чи іншій кількості є всюди.

Це страшно, що за майже двадцять років ні ми, ні міліція не стали кращими. Вони не перестали бути продажними і безкарними, а ми не навчилися нетерпимості до їхньої „сміттєвості”, і не змінили в кінці кінців сам підхід до сприйняття міліції суспільством.

Кажуть, Саакашвілі таки навчив правоохоронців бути поважаними – підняв їм зарплати, але й скоротив сильно чисельність, і виганяв за найменший проступок.

А у нас все по-старому. Міліцію не люблять так само, як не любили її за Брежнєва, Горбачова, Кравчука, Кучми, Ющенка, і вже тепер за Януковича. Щоправда, тоді не любили її мовчки. Не любили, але намагалися підняти її позитивний імідж у очах народу, і хоча б знімали мультики про дядю Стьопу, та фільми про „доблесну міліцію” і „слідство ведуть знатоки”. А тепер і фільмів не знімають. Іміджу позитивного взагалі ніякого не залишилося, піднімати вже нічого. Зате тепер народ хоч у коментах може обурюватися, за Брежнєва такого бути точно не могло.

То що, невже всі наші зміни за 19 років незалежності полягають лише у можливості  залишати невдоволені відгуки в інтернеті?

П.С. Як з’ясувалося, у вину пономаря, нерішучого і спокійного 25-річного хлопця, не вірить ні настоятель храму, ні священники, ні взагалі ніхто. А ось міліція – вірить…

А нам кому вірити?

Previous СБУ проти українських блогерів. Почалося?
Next Грузини, вірмени, цигани, євреї Україні

About author

You might also like

Культура Прокоментуй!

До Львова приїде близько 200 дітей загиблих українських воїнів

Подарувати радість дітям загиблих українських бійців у спільному різдвяному співі і запросити до святкової атмосфери древнього Львова – такою є різдвяна місія волонтерів, які запросили до міста Лева родини загиблих

Львівщина Прокоментуй!

У Львові спільно виконають Державний гімн України

У п’ятницю, 10 березня, у Львові відзначатимуть День першого публічного виконання Державного гімну України. З цієї нагоди львів’ян та гостей міста запрошують на площу Ринок до його спільного виконання. Початок

Львівські перевізники знову страйкуватимуть

Сьогодні, 26 вересня, відбудеться брифінг учасників АТО, а також львівських перевізників та громадських активістів, які доєднуються до наметового містечка у центрі міста. Учасники брифінгу запрошують представників преси та усіх охочих 

  • Для створення реальної можливості справжнього розвитку новоствореній незалежній країні Україні потрібно було проводити жорстку і цілеспрямовану “люстрацію радянськості”. Так, на превеликий жаль до фізичного знищення шляхом таборів та газових печей вдатися вже не вдалося би, але, принаймні, потрібно було жорстко відкинути старе і старих шляхом заборони участі у державній діяльності як мінімум, а ще й позбавленням виборчого права як максимум. Хочеш бути громадянином, а не “особою з правом на ПМЖ” – здаєш екзамен на знання мови, історії, і на вірне трактування політичних течій та партій, тощо. Маєш “інший погляд”? Власне, 19 років історії “незалежності” незаперечно показали, що насправді не маєш ніякого взагалі власного погляду – тож маєш “радянський погляд на життя”? Не проблема – живеш у статусі “резидента” без права обирати та бути обраним – без проблем можеш виїхати на Росію, яка тобі, доречі, на підставі твого радянського паспорту та радянського світогляду ще й своє громадянство надасть. А до України тобі – зась.

    Соціальні реформи з самого початку слід було проводити за “прибалтійським зразком”: виключно національні і навіть націоналістичні інтереси і ніяких “демократичних свобод” для “простого народу” – читай: радянської бидломаси – вони все одно не можуть ними скористатися, бо ж “демократія” – то не є право обирати собі пана, то є відповідальність мати свободу вибору і власну громадянську позицію.

    І ніякої російської мови, звісно ж. Примусово. Навіть за “негативної оцінки” з боку усяких там ООН чи борців за права тварин. Але прогавили – пустили свиню до корита. Тож маємо те, що маємо. (к)

  • Matteush

    ваша правда, The Lex, але тут є додаткові нюанси. країна станом на 91 рік складалася із багатьох не-українців (не стільки за паспортом, скільки за духом). мабуть, жодна з пострадянських країн після розвалу СССР не була такою не-національною, як Україна. звідси й млявість та неохочість до проведення суттєвих реформ молодою країною, тобто її немолодим про-совковим керівництвом. і це “немолоде про-совкове” за останні 20 років виростило собі достойну заміну, а у багатьох місцях і само ще нікуди не ділося, сидить собі у крісельцях, та й сміється “с етой мови”. тому все частіше замислююся – а взагалі є у нас країна, чи назва одна в нас тільки є? що ж це таке – Україна, якщо воно про найпершу ознаку національного духу – мову – не може подбати? не кажучи вже про все інше?