Кіно чи театр?
Останнім часом спіймав себе на думці, що театр втрачає свої позиції, поступаючись кіно. Якось стало сумно на душі, оскільки виріс я перш за все на театральних виставах, а лише пізніше долучився до сінематографу.
Як зараз пома’ятаю свій дитячий захват від живого спілкування з музикою у дитячому музичному театрі. Відкриття краси малюнку балету, сидячи “на люстрі”, за свого студентства. Щирі емоції від “Тев’є” у постановці київського театра імені Івана Франка. І понад усе – шкільні спектаклі, в яких мені довелося грати.
Що ж пропонує кіно? Погляд оператора, як має бути. Позицію режисера, який викладає своє бачення сценарію. Текст сценариста, який зазвичай до невпізнавоності змінюють літературний текст. І ми, які сидимо перед білим екраном, на якому з’явиться “щось”. Але це “щось” зазвичай лишається продуктом масового споживання та авторитаризму.
Звичайно, існує арт-хауз, елітарне кіно, але будьмо чесними насамперед з собою. Протест майже ніколи не ставав мейнстрімом (самостійно проводимо паралелі з політичною ситуацією у рідній країні чи за її межами).
Чи давно особисто ти був у театрі? Чи дозволяв собі живі емоції спілкування з артистами на сцені? Обговоримо?
фраза, що вже стала шедевром – хочеш 3d – йди в театр
а як спілкуватися з партеру з артистами на сцені? У Львові знаю театр Курбаса, де глядачі беруть участь в виставі. А в інших такого нема.
Театр потрібно зрозуміти, але це не кожному дано. Я хоч свого часу приймав участь у виставах надаю перевагу кіно. В театрі своя неповторна жива атмосфера. В театр потрібно ходити хоча б раз в рік.
у Києві є “Колесо”. не кажучи вже про “Чорний квадрат”.
але спілкування наживо – це й співпереживання подіям, які відбуваються на сцені, а не на екрані.
от власне атмосфери і не вистачає кіно. воно мерте, як продукти у супермаркеті, якими б свіжими вони не були на перший погляд.
Театр Франка мені не довподоби, я біільше люблю менші і “затишніші” сцени, наприклад Молодий театр.
PS: окрім дивитись вистави, я інколи їх фотографую. з дозволу адміністрації театру, звісно
А що за дама?:)
Це Вікторія Авдєєнко – одна із акторок Молодого театру у Києві – фотокартка із прем'єри вистави «Поки мати не прийшла» за п'єсою Jusqu'à ce que la mort nous sépare французького драматурга Ремі Де Воса (Rémi de Vos)