Кіно чи театр?

Останнім часом спіймав себе на думці, що театр втрачає свої позиції, поступаючись кіно. Якось стало сумно на душі, оскільки виріс я перш за все на театральних виставах, а лише пізніше долучився до сінематографу.
Як зараз пома’ятаю свій дитячий захват від живого спілкування з музикою у дитячому музичному театрі. Відкриття краси малюнку балету, сидячи “на люстрі”, за свого студентства. Щирі емоції від “Тев’є” у постановці київського театра імені Івана Франка. І понад усе – шкільні спектаклі, в яких мені довелося грати.
Що ж пропонує кіно? Погляд оператора, як має бути. Позицію режисера, який викладає своє бачення сценарію. Текст сценариста, який зазвичай до невпізнавоності змінюють літературний текст. І ми, які сидимо перед білим екраном, на якому з’явиться “щось”. Але це “щось” зазвичай лишається продуктом масового споживання та авторитаризму.
Звичайно, існує арт-хауз, елітарне кіно, але будьмо чесними насамперед з собою. Протест майже ніколи не ставав мейнстрімом (самостійно проводимо паралелі з політичною ситуацією у рідній країні чи за її межами).
Чи давно особисто ти був у театрі? Чи дозволяв собі живі емоції спілкування з артистами на сцені? Обговоримо?

Поділитися з іншими