Я не юрист, не правозахисник, я звичайний громадянин України, який має свої певні очікування щодо розвитку рідної країни. І те, що реалії не відповідають моїм очікуванням, дуже мене непокоїть і змушує інколи щось говорити й писати про ситуацію в країні.

Гаряча тема – закриття сайту EX.UA. УАнет шумить вже третій день. Якісь сайти “лягають”, якісь встають, і означає це лише одне – спільноту зачепили за живе.

Те, що EX.UA розповсюджував “піратський” контент – ні для кого не секрет. І якісь заходи до цього сайту рано чи пізно мали бути застосовані. Та хіба це мало бути зроблено так, як це зробили наші “захисники порядку”?

Гаразд, були якісь звернення до органів правопорядку щодо порушення авторських прав. Напевне, міліція чи слідчі прокуратури мали здійснити перевірку, зібрати докази порушення законодавства і: а) дозволити правовласникам і адміністрації чи власникам сайту врегулювати претензії, або б) подати матеріали справи до суду.

Врегулювання претензій могло б мати вигляд матеріального відшкодування правовласникам збитків від неправомірного розповсюдження їх продукції, і могло б відбутись як у досудовий період, так і після відповідної ухвали суду.

Якщо ж у досудовий період сторони не змогли дійти згоди, то суд мав би розібратись у такому: 1) хто завантажував на сайт файли, права на які належать третім особам; 2) чи були адміністрацією сайту здійснені відповідні заходи з припинення порушення законодавства; 3) чи підпадає діяння, вчинене кожним з користувачів з пункту 1) під ознаки конкретного злочину; 4) яких збитків було завдано правовласникам; 5) ще щось, що, можливо, я випустив з поля зору.

І, нарешті, результатом усієї цієї роботи мало б бути видалення з сайту незаконно розміщених файлів, покарання винних осіб, відшкодування збитків правовласників. І все це можна було зробити тихенько, не припиняючи роботу сайту, без незручностей для користувачів.

Натомість у нас вирішили зробити це гучно, грубо й… бездарно. Та ще й збурити проти себе чималеньку хвилю невдоволення. Що ж, побачимо – хто кого…

Ну що, помітили? Якщо ні, тоді я підкреслю певні моменти.

1.  Фактично в усіх новинах, усіх каналів можна почути, про пункти обігріву, котрі влаштовані МНС для всіх безхатьків та і загалом для будь-кого хто замерзне.
2. Аналогічно згадується і турбота про дітей, котра полягає в тому, що дітям відмінили навчання.

А тепер мені скажіть, раніше морозів не було? Чи вони були меншими? Та все було, та і морози ці бували на десятки градусів більшими. Висновок тут простий. Теперішня влада показує як вона дбає про своїх громадян, а особливо про малозахищених, стареньких, без місця проживання, дітей. Отже, користуючись погодою, дехто хоче здобути довіру, авторитет, набрати бали серед населення і майбутніх виборців. І ніякі це не добрі наміри, а чіткий розрахунок.

p.s. Для прикладу використано лише сюжети одного інформаційного каналу, проте схожі за змістом новини присутні всюди.

Часто спілкуюсь з підприємцями, і розумію – держава намагається зробити все необхідне для їх знищення. Ніхто з моїх співрозмовників не сказав, що відчув якесь полегшення чи спрощення своєї діяльності. Навпаки, перешкод чомусь стає більше.

Кому вигідно гальмувати розвиток малого бізнесу? Скоріш за все, бізнесу великому. Зрозуміло, що монопольне становище на ринку дає безліч приємних переваг. З правом начхати на Антимонопольний комітет включно. А ознайомлення зі статистикою та навіть офіційними звітами великих компаній лиш підтверджує таку думку.

Неозброєним оком видно, що великі компанії стабільно зміцнюють свої позиції, не в останню чергу – шляхом поглинання менших конкурентів. “Вертикаль” намагаються створити навіть у бізнесі.

Один з найяскравіших прикладів – щасливе завершення роботи над Податковим кодексом. Від цього “прогресивного” документу вже стогнуть тисячі представників малого бізнесу. Мої знайомі, приватні підприємці, вже зо два місяці обмірковували закриття свого бізнесу, адже сплачувати всі необхідні збори та податки коштів не вистачало. Ви не повірите, але для них мало не порятунком стала пропозиція «продати» за 25% вартості справу, якій подружжя присвятило 12 років життя. Пропозиція, яку три роки тому мій товариш назвав би “наїздом” – настільки хамською та відверто цинічною вона була, надійшла від “донецьких товаришів”, і мої знайомі вирішили на неї погодитись. У іншому випадку втратили б більше. Загалом, їх справа потрапила під контроль колишнього конкурента, який таким чином скупив уже декілька однопрофільних підприємств, а саме його товариство є складовою більшого об’єднання, з центром у Донецьку. Таким чином і зростає бізнес. У декого.

Не сумніваюсь, що й останні нововведення щодо правил внутрішньої торгівлі теж мають на меті “укрупнення” бізнесу. Зараз я більше переймаюсь тим, що відбувається в українському сегменті мережі Інтернет, тому, наведу такий приклад: хто з власників Інтернет-магазинів з невеликим оборотом має фінансову можливість утримувати офіс та склад? Одиниці. А відтепер це обов’язкові умови для ведення торгівлі в Інтернеті. Та якщо навіть підприємець і стягнеться на оренду офісу – тут його чекатимуть нові сюрпризи. Адже до офісу (юридична адреса підприємства) цілком законно через день мають право навідуватись: податкова інспекція району, міста, області; пожежна інспекція; СЕС; УБОЗ; прокуратура, та ще хтозна скільки “потрібних” і всесильних контролюючих органів.

Що у таких умовах робити підприємцеві? Закривати бізнес. Або “продати”. За 20-25%.

Але як би там не було. Любіть Україну. Любіть своїх рідних. Мрійте. Здійснюйте. Усміхайтесь. Радійте життю, воно прекрасне! З Новим роком і Різдв’яними святами .

Ось таке чарівне серце було помічено на площі Тайм Сквер в Нью-Йорку. Крім Різдвяного настрою воно ще дарувало усмішки і цукерки .

А воно і справді гарно підкреслено. Серце українця велике і добре .

 9 листопада – це офіційний День української мови та писемності.

В інтернеті дане свято отримало своє продовження – UA DAY 2011.

UA DAY – це акція, що присвячена українській мові. Суть проекту полягає в популяризації вживання української мови в усіх сферах суспільного життя. Ми пропонуємо вам взяти участь у флешмобі – давайте 9 листопада 2011 року будемо розмовляти та писати виключно українською!

Нехай цей день стане справді українським. Перейдіть на українську у своєму буденному житті, напишіть у свій блог, прочитайте українську книгу – як саме виявити свою прихильність до UA DAY, обирати вам.

Хочу нагадати. 22 листопада – це День Свободи. Це свято започаткував В. Ющенко будучи президентом України в 2005 році. Чому саме цей день? Бо 22 листопада 2004 року розпочалась “Помаранчева революція”.  В 2010 році на “Майдані” розпочалась безстрокова акція протесту від підприємців України проти податкового кодексу Азарова.

А що буде цього року?

Ось цитата з сайту news.dt.ua:

«22 листопада 2011 року відбудеться найбільша акція на Майдані.Ми виведемо двісті тисяч людей … Технологічних секретів ніяких не буде. Ми просто поїдемо в регіони і будемо з людьми розмовляти. Там дуже багато страждають і готові вийти за свої права, але всі бояться. Кожен думає: «Ось вийду я на площу, а там нікого не буде, і що я один, як дурень, там стояти буду?». Ми намагаємося людям сказати, що 22 листопада вони на Майдані будуть не одні», — сказав Олєйников.

Денис Олєйніков, власник ПростоПрінт.

Почну з того, что майже рік тому, під час “податкового майдану” я написав свої “листопадові тези“, як відповідь на публікацію Деніса “Революція відміняється“. Не думав, що за рік я знову повернуся до цієї публікації, оскільки саме вона стала моїм наріжним каменем у формуванні позиції.

Спочатку факти та хронологія:

• 6 вересня офіс “ПростоПрінт” захоплено УБОЗом, про це детально писав і АІН, і Watcher
• 7 вересня Деніс звертається із проханням привезти старі ноутбуки і я відгукуюсь, під час зустрічі розумію, що потреби набагато більші за суто технічні і вирішую допомогти, в першу чергу, поширивши інформацію у Твіттері та Facebook;
• 8 вересня мій знайомий юрист (дуже рекомендую – Вікторія Мундірова, контакти в мене) готує лист на МВС, прокуратуру, тощо та позов проти Маркіяна Лубківського;
• 12 вересня проводимо акцію під УБОЗ “Не бійся” (біля Деніса з’являється Олександр Данилюк, який називається спочатку координатором з юридичних питань, а згодом адвокатом);
• 15 вересня акція на Майдані з футболками та “Беркутом”;
• 21 вересня мала відбутися друга акція на Майдані та квест “5 кроків до свободи”, але цього ж дня стає відомо, що Деніс разом з родиною виїхав за межі України.

Тепер трохи емоцій. Перш за все – мені соромно, що я живу у такій країні. Хтось може сказати, що у наших північних чи східних сусідів ситуація ще гірше, але ніколи в житті я не підвищував власні результати, дивлячись на менші результати інших. Це шлях до програшу.  Так само і зараз – ми маємо поруч західних сусідів, які можуть дати інший приклад.

По-друге, влада відчуває власну безкарність (принаймні відчувала до виступу “афганців” і чорнобильців під Верховною Радою). Саме відсутність контролю і страх перед владою породжує “бєспрєдєл” і “понятія”, за якими ми зараз живемо на цій території (бо на сьогодні у нас немає країни).

Наступне, “справа Олєйнікова” стала певним каталізатором, але. і на мою думку це надзвичайно  важливо, на сьогодні без програми РОЗВИТКУ  будь-які дії і вчинки є лише РЕАКЦІЄЮ. А я вірю, що ми можемо бути не лише “собачками Павлова”, які реагують на подразник.

І, насамкінець, головне – лише РАЗОМ можна будувати нашу Україну, об’єднати її спільною метою, цінностями та програмами. І в цьому я підтримую Валерія Пекаря, який каже, що “СЖД” призводить до ще одного розподілу на “ми – вони”, “свої – чужі”, а це шлях до прірви.

Тепер трохи позитиву:

• я бачу активність людей, яким не байдуже те, що відбувається навколо, при цьому вони самоорганізовуються у локальні групи;
• рівень пасіонарності в Україні 12-15%, що є досить високим значенням – для порівняння у Франції, коли було кілька років тому змінено владу, рівень пасіонарності не перевищував 3%;
• люди дуже добре навчилися розрізняти та уникати провокацій, як зсередини, так і ззовні, особисто мені дає це велику надію на те, що успіх можливий.

І зрештою сакральне питання: “Що робити?”

Найголовніше на мою думку – не лишатися осторонь. Позиція “моя хата зкраю” – це крок до побудови поліцейської держави, в якій совість замінено байдужістю.

Наразі я шукаю ще людей, які готові долучитися до формування механізмів контролю над владою. І це потрібно не лише сьогодні, але й за будь-якої влади, бо лише, маючи механізми контролю, ми можемо впливати на владу та створити ясність у всіх, що влада – це не засіб для особистого збагачення та “дєрібану”, а служіння народові, який довірив управління державою та її економікою.

Особистим завданням бачу об’єднання максимуму різним ГО у єдиний рух, який для себе умовно називаю “Разом”, бо лише спільними зусиллями ми можемо еволюційно територію перетворити на державу.

І насамкінець – революції відбуваються не на Майдані і не під стінами Верховної Ради. Революція відбувається тоді, коли кожен з безправного “гвинтика системи” перетворює себе на Людину.

8 автобусів “почесної варти” стережуть 100 прихильників Тимошенко

Взагалі в тюрмі повинні сидіти Ю, Ющ, Яник, і всі нинішні і минулі владні засранці, що висмоктували Україну 20 років. Можливо (але не факт), лише тоді влада почне замислюватися, що вона не для розграбування країни існує, а для її розвитку.

До речі, як вам це подобається: судять (і вже практично закрили) прем’єра часів президентства Ющенка, а сам Віктор Андрієвич навіть в ..уй не свиснув на її захист, змився до США і відсиджується тихенько?

То що, Ю і справді щось нехороше творила, коли він був президентом? А куди ж він дивився?

Сцикун, та й годі?

Це не зовсім та фраза, проте вона гарно показує те, як реагує наш народ на все, що є навколо нього. Влада – люди, народ – барани.

Влада створює закони, а ми, народ, дивимось на них і мовчки бекаємо лише. Влада чує але не розуміє і лише сміється з того всього. Ми ж побекавши звикаємо до нових воріт і починаємо новий день так, ніби все так і має бути.

Може народу потрібно стати людьми, а не баранами казлами?

Ну то що, усі вже висказалися з приводу подій 9 травня у Львові?

Більшість уже висказалися, судячи із теленовин. Принаймні, більшість із тих, хто якраз чекав на таку вдалу нагоду ще раз на всі лади полаяти “фашиствующій Львов”.

А з тих, хто дивився ці однобокі (переважно російські) новини –  хтось промовчав, просто сплюнувши спересердя, і вилаявшись подумки. Причому, дісталося усім – і тим, і іншим. А  хтось заламував руки, переглядаючи сюжети, де були відібрані найбільш “масні” шматки: спроба спалити георгіївську стрічку, а потім її затоптування, намагання якихось бухих тіпочків і кобіт перекинути маршрутки із ветеранами і як міліція ті автобуси боронила, перелякане обличчя дитини в одній із тих маршруток…

Скажіть, невже це все було настільки вже несподівано? А хіба у Львові чогось подібного (а то й гіршого) не слід було чекати? Адже коли на державному рівні приймаються рішення про символіку, яка на певній частині вибухонебезпечної країни не вважається бажаною, і після цього ту символіку намагаються показово впердолити саме там, де її практично ненавидять – то чого слід чекати? Хліба-солі на блюдечку із блакитною смужкою?

Уявіть, за неймовірною примхою політичних іроній десь у верховній раді Індії наказали б поряд із національним прапором чіпляти у певне свято британський. Чи госдума Росії проголосувала б за паралельне вивішування німецької свастики поряд із триколором. Невже не зрозуміло, що тих, хто попри всю абсурдність таких рішень таки намагалися б протягти містом суперечливу символіку, щонайменше б побили? Чого ж тоді дивуватися зі Львова?

Гірко лише і досада бере, що Львів не виявився більш мудрими за тих недолугих провокаторів. Адже про можливість сутичок здогадувалися (більше того – знали) практично усі. Чому б на тому ж засіданні міськради не попрохати городян не допустити сутичок 9 числа за будь-яку ціну, навіть ставши стіною волонтерів довкола ветеранів? І просто не дати можливості провокаторам затіяти ту веремію? Адже автобуси зі старими та немічними перекинути закликали аж ніяк не прості перехожі…

Зате фашиствуючою тепер називають всю західну Україну. Дожилися, Львове, 20 років Україні як державі, а тут вже не націоналісти – вже фашисти… А ті, хто ці краплені карти здавав, сидять та руки потирають – адже все пройшло як по маслу, як і сподівалися режисери. Львівяни, не навбридло бути маріонетками?

До речі, на замітку провокаторам та їхнім спонсорам: фашисти були в Італії. У Німеччині були нацисти. Ну а де є шовіністи, то ви й самі знаєте…

Насправді сьогодні дуже хочеться написати про щось світле та приємне. Так хочеться, що навіть згоден би закрити очі на всі ті брудні речі, котрі зараз творяться в Україні. Але ж то не позиція, і то не вихід – закривати очі. Від того ж бруд і сморід не зникне. Як він вже обрид, той сморід, погодьтеся…

І тому у переддень християнської Паски просто хочеться ще раз побажати Україні відродитися. Побажати їй нарешті взятися за мітли, скребки, ганчіря та чисту воду, за вила у кінці кінців, щоб повимивати і повикидати геть весь бруд і гній. І хочеться помріяти, що ця місцевість у центрі Європи перестане вважати себе лише територією, і зможе нарешті відродитися, струсивши із себе усіх навіжених бліх та кліщів, незалежно від їхнього кольору та впливу на той чи інший регіон невеликої загалом країни.

А дурнуваті депутати на ламборгінях, що голосують у раді навіть після смерті, а також жалюгідний самопіар невдалої кандидатки у президенти та перли овочеподібного вінковдареного нехай стануть темами інших постів.

Чистих думок тобі, Україно, і чистого майбутнього.
Ми у тебе віримо. Залишилося ще повірити у ті руки, які Україну мають очистити від сміття.

У наші з вами руки.