Ну що, помітили? Якщо ні, тоді я підкреслю певні моменти.

1.  Фактично в усіх новинах, усіх каналів можна почути, про пункти обігріву, котрі влаштовані МНС для всіх безхатьків та і загалом для будь-кого хто замерзне.
2. Аналогічно згадується і турбота про дітей, котра полягає в тому, що дітям відмінили навчання.

А тепер мені скажіть, раніше морозів не було? Чи вони були меншими? Та все було, та і морози ці бували на десятки градусів більшими. Висновок тут простий. Теперішня влада показує як вона дбає про своїх громадян, а особливо про малозахищених, стареньких, без місця проживання, дітей. Отже, користуючись погодою, дехто хоче здобути довіру, авторитет, набрати бали серед населення і майбутніх виборців. І ніякі це не добрі наміри, а чіткий розрахунок.

p.s. Для прикладу використано лише сюжети одного інформаційного каналу, проте схожі за змістом новини присутні всюди.

Часто спілкуюсь з підприємцями, і розумію – держава намагається зробити все необхідне для їх знищення. Ніхто з моїх співрозмовників не сказав, що відчув якесь полегшення чи спрощення своєї діяльності. Навпаки, перешкод чомусь стає більше.

Кому вигідно гальмувати розвиток малого бізнесу? Скоріш за все, бізнесу великому. Зрозуміло, що монопольне становище на ринку дає безліч приємних переваг. З правом начхати на Антимонопольний комітет включно. А ознайомлення зі статистикою та навіть офіційними звітами великих компаній лиш підтверджує таку думку.

Неозброєним оком видно, що великі компанії стабільно зміцнюють свої позиції, не в останню чергу – шляхом поглинання менших конкурентів. “Вертикаль” намагаються створити навіть у бізнесі.

Один з найяскравіших прикладів – щасливе завершення роботи над Податковим кодексом. Від цього “прогресивного” документу вже стогнуть тисячі представників малого бізнесу. Мої знайомі, приватні підприємці, вже зо два місяці обмірковували закриття свого бізнесу, адже сплачувати всі необхідні збори та податки коштів не вистачало. Ви не повірите, але для них мало не порятунком стала пропозиція «продати» за 25% вартості справу, якій подружжя присвятило 12 років життя. Пропозиція, яку три роки тому мій товариш назвав би “наїздом” – настільки хамською та відверто цинічною вона була, надійшла від “донецьких товаришів”, і мої знайомі вирішили на неї погодитись. У іншому випадку втратили б більше. Загалом, їх справа потрапила під контроль колишнього конкурента, який таким чином скупив уже декілька однопрофільних підприємств, а саме його товариство є складовою більшого об’єднання, з центром у Донецьку. Таким чином і зростає бізнес. У декого.

Не сумніваюсь, що й останні нововведення щодо правил внутрішньої торгівлі теж мають на меті “укрупнення” бізнесу. Зараз я більше переймаюсь тим, що відбувається в українському сегменті мережі Інтернет, тому, наведу такий приклад: хто з власників Інтернет-магазинів з невеликим оборотом має фінансову можливість утримувати офіс та склад? Одиниці. А відтепер це обов’язкові умови для ведення торгівлі в Інтернеті. Та якщо навіть підприємець і стягнеться на оренду офісу – тут його чекатимуть нові сюрпризи. Адже до офісу (юридична адреса підприємства) цілком законно через день мають право навідуватись: податкова інспекція району, міста, області; пожежна інспекція; СЕС; УБОЗ; прокуратура, та ще хтозна скільки “потрібних” і всесильних контролюючих органів.

Що у таких умовах робити підприємцеві? Закривати бізнес. Або “продати”. За 20-25%.

Але як би там не було. Любіть Україну. Любіть своїх рідних. Мрійте. Здійснюйте. Усміхайтесь. Радійте життю, воно прекрасне! З Новим роком і Різдв’яними святами .

Погодьтеся – ця коротка фраза чітко описує глибини падіння обраного керівництва країни за останні два президентства. Хоча, згадуючи буремні дев’яності, Кравчук з Кучмою були відверто не кращими. Просто їх так відверто не освистували.

А сьогодні на стадіонах освистують уже навіть відеозапис президента.

Мабуть, скоро почнуть гівном закидувати.

Чи не золоті унітази біду накликали? Вікторе Федоровичу, а варто замислитися…

Почну з того, что майже рік тому, під час “податкового майдану” я написав свої “листопадові тези“, як відповідь на публікацію Деніса “Революція відміняється“. Не думав, що за рік я знову повернуся до цієї публікації, оскільки саме вона стала моїм наріжним каменем у формуванні позиції.

Спочатку факти та хронологія:

• 6 вересня офіс “ПростоПрінт” захоплено УБОЗом, про це детально писав і АІН, і Watcher
• 7 вересня Деніс звертається із проханням привезти старі ноутбуки і я відгукуюсь, під час зустрічі розумію, що потреби набагато більші за суто технічні і вирішую допомогти, в першу чергу, поширивши інформацію у Твіттері та Facebook;
• 8 вересня мій знайомий юрист (дуже рекомендую – Вікторія Мундірова, контакти в мене) готує лист на МВС, прокуратуру, тощо та позов проти Маркіяна Лубківського;
• 12 вересня проводимо акцію під УБОЗ “Не бійся” (біля Деніса з’являється Олександр Данилюк, який називається спочатку координатором з юридичних питань, а згодом адвокатом);
• 15 вересня акція на Майдані з футболками та “Беркутом”;
• 21 вересня мала відбутися друга акція на Майдані та квест “5 кроків до свободи”, але цього ж дня стає відомо, що Деніс разом з родиною виїхав за межі України.

Тепер трохи емоцій. Перш за все – мені соромно, що я живу у такій країні. Хтось може сказати, що у наших північних чи східних сусідів ситуація ще гірше, але ніколи в житті я не підвищував власні результати, дивлячись на менші результати інших. Це шлях до програшу.  Так само і зараз – ми маємо поруч західних сусідів, які можуть дати інший приклад.

По-друге, влада відчуває власну безкарність (принаймні відчувала до виступу “афганців” і чорнобильців під Верховною Радою). Саме відсутність контролю і страх перед владою породжує “бєспрєдєл” і “понятія”, за якими ми зараз живемо на цій території (бо на сьогодні у нас немає країни).

Наступне, “справа Олєйнікова” стала певним каталізатором, але. і на мою думку це надзвичайно  важливо, на сьогодні без програми РОЗВИТКУ  будь-які дії і вчинки є лише РЕАКЦІЄЮ. А я вірю, що ми можемо бути не лише “собачками Павлова”, які реагують на подразник.

І, насамкінець, головне – лише РАЗОМ можна будувати нашу Україну, об’єднати її спільною метою, цінностями та програмами. І в цьому я підтримую Валерія Пекаря, який каже, що “СЖД” призводить до ще одного розподілу на “ми – вони”, “свої – чужі”, а це шлях до прірви.

Тепер трохи позитиву:

• я бачу активність людей, яким не байдуже те, що відбувається навколо, при цьому вони самоорганізовуються у локальні групи;
• рівень пасіонарності в Україні 12-15%, що є досить високим значенням – для порівняння у Франції, коли було кілька років тому змінено владу, рівень пасіонарності не перевищував 3%;
• люди дуже добре навчилися розрізняти та уникати провокацій, як зсередини, так і ззовні, особисто мені дає це велику надію на те, що успіх можливий.

І зрештою сакральне питання: “Що робити?”

Найголовніше на мою думку – не лишатися осторонь. Позиція “моя хата зкраю” – це крок до побудови поліцейської держави, в якій совість замінено байдужістю.

Наразі я шукаю ще людей, які готові долучитися до формування механізмів контролю над владою. І це потрібно не лише сьогодні, але й за будь-якої влади, бо лише, маючи механізми контролю, ми можемо впливати на владу та створити ясність у всіх, що влада – це не засіб для особистого збагачення та “дєрібану”, а служіння народові, який довірив управління державою та її економікою.

Особистим завданням бачу об’єднання максимуму різним ГО у єдиний рух, який для себе умовно називаю “Разом”, бо лише спільними зусиллями ми можемо еволюційно територію перетворити на державу.

І насамкінець – революції відбуваються не на Майдані і не під стінами Верховної Ради. Революція відбувається тоді, коли кожен з безправного “гвинтика системи” перетворює себе на Людину.

8 автобусів “почесної варти” стережуть 100 прихильників Тимошенко

Взагалі в тюрмі повинні сидіти Ю, Ющ, Яник, і всі нинішні і минулі владні засранці, що висмоктували Україну 20 років. Можливо (але не факт), лише тоді влада почне замислюватися, що вона не для розграбування країни існує, а для її розвитку.

До речі, як вам це подобається: судять (і вже практично закрили) прем’єра часів президентства Ющенка, а сам Віктор Андрієвич навіть в ..уй не свиснув на її захист, змився до США і відсиджується тихенько?

То що, Ю і справді щось нехороше творила, коли він був президентом? А куди ж він дивився?

Сцикун, та й годі?

А чого ви дивуєтеся? Ви ж бачили, як Віктор Федорович “миттєво” міркує над кожною фразою, і над деякими словами тіпа “йолка”?

Шкода лише, що при довгодумному підписанні цього закону гражданін Янукович дав зрозуміти, що Україна як країна його не цікавить. Всі ж чекають, що буде далі. Хоча й минуло 9 травня, але попереду ще декілька дат, до яких радикальні сили України приурочують свої акції.

То що, напрямок руху нарешті відверто визначено? Таки остаточно захотілося бути губернатором Малоросії, Фікторе Ведоровичу?

І тоді нарешті настане нам благодать і тиш да гладь. Ніхто не псуватиме настрій правителям, а їхнім прес-прислужникам не доведеться придумувати божевільні виправдання діям охоронців безцінного тіла, і не видавати за єдину можливу правду слова безіменних (кого б ви думали?) – а тих самих охоронців.

До чого я все це веду? Дивимося відео

А тепер прочитаємо пояснення, що надала прес-секретар президента Дарка Чепак:

“Цього тижня я намагалася з’ясувати, що відбулося 19 квітня, і ось що кажуть охоронці.
Бодігард сприйняв цю ситуацію як позаштатну, бо помітив різкий рух у натовпі. За словами охоронця, журналіст підняв різко вгору камеру. Він відреагував згідно інструкції – тобто теж підняв руку, “створюючи перешкоду об’єкту, який вийшов за межі допустимого рівня”. В службі охорони такі реакції відпрацьовані до автоматизму.”

Ви уважно дивилися відео? Перегляньте ще раз. Де там підняття камери, тим більше різке?

Ну й ще одне: це у охороні президента вчать затуляти погрозу долонею? Чи може охорона має спеціальні вказівки затикати камери, коли яйцевінковдарений сідає у машину, щоб злісні українські терористи не побачили часом, у яку саме,  і знову не влучили в неї якимось тупим твердим предметом на зразок нового вінка?

Якщо це так, то невже пані прес-секретут.. пробачте, прес-секретар не знає таких нюансів?

Ну а якщо це не так, то чи не соромно деяким журналістам вішати локшину на вуха своїм колегам, варто першим було лише пересісти у крісло поруч із найголовнішим у країні сонечком?

Соромно читати, але далі пані Чепак доходить до абсурду, і пропонує виробити спільні правила роботи журналістам і охороні. Мовляв, прикрощі трапляються, треба просто зібратися і домовитися, “щоб надалі охорона не заважала журналістам працювати, а журналісти знали би, яку реакцію їхні дії можуть спровокувати у охорони”.

А чи не варто було би натомість просто вибачитися перед колегами за цей випадок?

Бо якщо ні, то я маю пропозицію: заборонити в Україні фото-відеокамери взагалі. А далі заборонити журналістику і журналістів, крім тих, які прислужують мафіозникам-правителям. А також заборонити вінки та яйця. Так, про всяк випадок. Щоб не засмучували більше кого не треба…

Насправді сьогодні дуже хочеться написати про щось світле та приємне. Так хочеться, що навіть згоден би закрити очі на всі ті брудні речі, котрі зараз творяться в Україні. Але ж то не позиція, і то не вихід – закривати очі. Від того ж бруд і сморід не зникне. Як він вже обрид, той сморід, погодьтеся…

І тому у переддень християнської Паски просто хочеться ще раз побажати Україні відродитися. Побажати їй нарешті взятися за мітли, скребки, ганчіря та чисту воду, за вила у кінці кінців, щоб повимивати і повикидати геть весь бруд і гній. І хочеться помріяти, що ця місцевість у центрі Європи перестане вважати себе лише територією, і зможе нарешті відродитися, струсивши із себе усіх навіжених бліх та кліщів, незалежно від їхнього кольору та впливу на той чи інший регіон невеликої загалом країни.

А дурнуваті депутати на ламборгінях, що голосують у раді навіть після смерті, а також жалюгідний самопіар невдалої кандидатки у президенти та перли овочеподібного вінковдареного нехай стануть темами інших постів.

Чистих думок тобі, Україно, і чистого майбутнього.
Ми у тебе віримо. Залишилося ще повірити у ті руки, які Україну мають очистити від сміття.

У наші з вами руки.

Ще кілька років тому українці їхали закордон, щоби заробити на освіту дітей чи на відкриття бізнесу. Нині ж ситуація змінилася: люди дедалі частіше говорять про виїзд на постійне проживання.

За 2010 рік українців, згідно зі статистикою, все більше й більше приваблюють простори закордоння… Але кого це турбує? Нікого, бо чи не кожен сам собі мізкує, як змінити місце дислокації, а заразом і життя поліпшити. Ще одна хвиля еміграції – і буде, що дописати в підручник з історії… На це чути одне виправдання: «Не ми такі – з країною не пощастило».

Якими ж є основні причини від’їзду наших земляків? Ми опитали сотню перехожих у столиці й виявили, що 77(!) із них мають бажання залишити Україну. Причини є такими: низький рівень життя, безробіття, політична невизначеність, погане соціальне забезпечення, відсутність перспектив для самореалізації.

Непоганий варіант – «за валізи» та й вперед! А чим тут уже допоможеш? Цілком нормальне бажання жити повноцінно, матеріально пристойно, спокійно – дарма, що доведеться говорити не материнською мовою: це не смертельно.

Знятися і поїхати. Так рятувалися колись, а сьогодні це взагалі «киснева маска» для зґвалтованих недолею і кризою українців, та й не думаю, що це явище колись припиниться. Але масштаби цього процесу тепер просто змушують бити на сполох і перетворюють його на катастрофу. А кому до цього є діло? Про що може йти мова, якщо під вишем щодня у руки пхають купу папірців з яскравими гаслами – таку собі реклама «нового життя» взамін на виживання в Україні. Поправка, правда, на те, що це все десь «там», а не «тут».

Та й з психологічної точки зору такі акції не прийнятні, адже поширювати великими порціями пропозиції поїхати працювати чи навчатись за кордон – це вже нездорово (я зараз про реклами, оголошення… навіть ті ж ґранти)…

А ще – кому це все пропонується? Людям, які просто не відчувають себе тут, як удома; які не знаходять себе в Україні, в яких уже найкраща половина життя позаду. Вони апелюють до переляканих безробіттям і відсутністю перспектив студентів. А це вже, як на мене, злочин проти країни, та й аморально до самої молоді.

Та чого ж гадати пустопорожні думки, коли можна запитати про радості закордонного життя самих «жертв» таких привабливих пропозицій!

24-річна Олена – киянка, яка свого часу взяла участь у популярній нині програмі «Au Pair» і відтак упродовж року жила у Німеччині. «Спершу було, звісно, неймовірно цікаво, – розповідає вона. – Нові люди, нові місця… Європа, інші правила життя. Мені пощастило потрапити до хорошої родини, яка прийняла мене як рідну. Все було чудово. Але буквально за місяць мене охопила неймовірна туга за Україною: за батьками, за друзями, за знайомими».

За словами Олени, перебування в Німеччині перетворилося для неї з ласої цукерочки ледь не на знущання з себе: «Щодня я проглядала в Інтернеті українські новини, фотографії Києва, намагалася телефонувати додому якнайчастіше. Мені бракувало всього – навіть звичної ранкової товкотнечі в київському метро! Озираюся довкола – тут чужі люди, вони живуть власним життям і я, за великим рахунком, тут зайва».

Звикнути до Німеччини, прийняти її за свою нову, хай і тимчасову, Батьківщину Олена так і не змогла. «Останні три місяці я жила у радісному очікуванні повернення додому, – каже вона. – І от, повертаюся до аеропорту – а там мене зустрічають батьки, мої друзі й подруги… Я розплакалася так, як ніколи раніше».

«Завдяки» таким різним програмам порушується об’єктивність вибору життєвого шляху. Як можна жити і самому будувати своє, якщо пропонують і просто штовхають пристати на готове? Де ж юнацьке завзяття та бажання щось змінити? А нема – виїхало!

В Україні на державному рівні ніхто не відстежує відплив фахівців за кордон, навіть не ведеться їх державний статистичний облік, а про контроль масового «ваління» студентства годі й мови.

Сьогодні ми вже не говоримо про маятникову еміграцію, коли ми «поїхали-попрацювали-повернулись», а звикаємо до такого поняття як пряма еміграція: власне, все так само, тільки без «повернулися»…

Сьогодні українці бажають виїжджати на ПМЖ. Ось так і навиїжджали собі 5 місце в світі серед країн з найбільшою кількістю емігрантів.

Мені вдалося зв’язатися з львів’янкою пані Христиною, котра вже от уже три роки мешкає і працює у Вроцлаві, Польща. Вона розповіла, що ніколи б не поїхала закордон від своїх чоловіка і дітей, якби не просто жахливе фінансове становище родини. «Я дуже-дуже сумую за домівкою, за своєю родиною. Я їх не бачила уже понад два роки. Але я змушена працювати тут, висилати гроші додому, оскільки хочу забезпечити своїм дітям гідне майбутнє. Україна ж просто не дала мені такого шансу – шансу знайти гідну і високооплачувану роботу. Та моя мрія – одного дня повернутися додому й більше ніколи нікуди не виїжджати».

Ліричний відступ. Добре, що ми навчились співати і знімати красиві кліпи про любов. Але інколи нашу творчу молодь пробиває на пісні з критикою політичних процесів, глобальної несправедливості. Здається, що ми ладні вже співати про все, та ж ніхто не проспіває, що, власне, скоро й пісень не буде кому складати і не буде, про кого – всі пороз’їжджаються.

Але як би я тут не нарікала на аморфну молодь, яка ніяк не хоче піднімати це питання і протистояти еміграції, а, навпаки, пропагує такий спосіб «покращення життя», знайшлись ті, які озвучили і навіть відзняли кліп на реальний стан речей життя «не вдома». Не з чужих переказів двоє українських реперів – Іван Буян і Антон Чорний – знають, наскільки «солодкий» той «мед» у Сполучених Штатах.

Іван чотири з половиною місяці жив в Америці за програмою «Work and Travel» – і нічого, крім печалі і туги за Україною, він там собі не нажив. Отака підміна й ілюзія «хорошого шансу в житті» наштовхнула репера на пісню «Під чужим небом».

Як на мене, важливо, щоб за проблему еміграції і ламання стереотипу «за кордоном краще» бралися не батьки і не вчителі (старше покоління надто зневірене і змусити їх говорити і думати інакше – це самі розумієте… та й віриться якось більше не бабусі, а одноліткам і тому, хто «шарить тему»), а продуктивніше буде, якщо ці ідеї втілюватимуться через молоде покоління і сучасні продукти творчості. Повинно спрацьовувати правило, що більш свідомі і завзятіші мають переорієнтувати і ребрендигувати настрої загалу; нам потрібно за кимось йти, через щось і когось черпати і формувати свої пріоритети і цінності, тому ми такі голодні на тих, хто стоїть поруч зі студентами і загалом основною частиною суспільства. Ідеться про сучасну правильно спрямовану музику, фільми, літературу, про митців, які б бачили новим молодим оком тенденції в державі, аналізували процеси і давали б їм правильне пояснення, тлумачення з погляду національно-формотворчого чи національно-руйнівного.

По суті, для одного із шляхів вирішення як проблеми виїзду, так і будь-якої іншої проблеми, потрібне творчо здібне молодецтво, яке б збагнуло, що є чорне, а що – біле, і вносило це в маси. Тому, справді, робота Івана Буяна і Антона Чорного вартісна ще й тому, що може започаткувати цей метод перевиховання і переконування молоднечі. Адже погодьтесь, що доволі переконливо звучить український реп із вуст юних хлопців, який починається словами «все те фуфло, на яке я повівся…».

Приємно і дуже позитивно чути в репі «я вірю, що в цій країні досягнути висот я зумію! (…) В нашій країні ми – суцвіття». І тут ще треба посперечатись, що є впливовішим: чи то заклики і заходи депутатів на те, що жити в Україні також непогано, а чи то банально викладена в мережу відеоробота і пісня хлопців про те саме – але ж звучить як! Ближче, зрозуміліше…

Які площі і сквери можуть замінити рідні вулички, де знайти ще одну атмосферу рідного міста, де знайти таких же рідних і близьких, і спогади навічно оселились тільки в цій країні. Чи гріють там «стріти» і чи можна знайти там справжніх «френдів»? – навряд: «не зігріє сонце під чужим небом».

Вікторія Дудченко, “Хмаро4ос”.

Часто люди говорять, що от як багато я маю сказати, проте нема такого місця де б мене почули. В результаті попиту, народжується пропозиція, як ось цей наш блог. Проте, знову мовчанка. А чому? Та все просто, велика і  потужна українська лінь, а може і страх.

Для того щоб зробити щось, потрібно вкласти працю. Так і тут, для того щоб почули нас, потрібно зовсім мало попрацювати і додати активності.  Менталітет цього не дозволить.

Ми, українці, у всіх галузях так працюємо та і все своє життя так живемо, в сподіваннях, що хтось (вища сила) зробить все за нас і при тому всьому ми станемо щасливими,  заможними і почнемо літати. Думаєте таке колись станеться?

Можливо варто перетворити цей сайт з колективного на одноосібний? Як вважаєте? Буде цікавіше?

p. s. Це була внутрішня інформація для загального огляду:)

Передрук матеріалу з сайту osvita.telekritika.ua

12 березня 2011 року вчетверте відзначатиметься Всесвітній день боротьби з цензурою в інтернеті, ініційований журналістською організацією «Репортери без кордонів».

У цей день усі небайдужі до проблеми цензури в інтернеті висловлюють свою незгоду з діями урядів, що накладають обмеження на свободу слова і самовираження у Мережі. Українці, на жаль, мають усі підстави чекати від своєї влади, що вона, розібравшись із традиційними медіа, займеться «наведенням порядку» у віртуальному просторі. Надто ж зважаючи на те, яку роль інтернет відіграв у поваленні диктаторських та авторитарних режимів у Північній Африці.

Ми вже не раз чули від українських можновладців і політиків про те, що інтернет-видання повинні «відповідати за базар». Історії Олега Шинкаренка, правозахисника Дмитра Гройсмана, блогера Олени Білозерської та інших колег, яким уже довелося поспілкуватись із правоохоронцями через зміст своїх дописів в інтернеті, є досить вагомим свідченням серйозності цієї проблеми в українському контексті.

У цей день «Репортери без кордонів» пропонують користувачам соціальних медіа взяти участь у простому флешмобі – замінити свої юзерпіки на одну з цих картинок або просто розмістити картинку на своїх сторінках, висловлюючи таким чином свою позицію.

Долучайтесь!