Чим думали обранці, коли приймали рішення про відміну переходу на зимовий час? Правильно, тим місцем про яке ви подумали (ви ж про голову подумали?). Бо навіщо їм напружувати свої звивини, коли в них є важливіші проблеми і питання, а це дурниця, чисто інтуїтивно проголосують. Проголосували. І тут розпочалося. Прийшла голова по розум. Медики і науковці почали робити заяви, економісти підтвердили збитки. Це все дійшло до главаря держави. Всі дістали ременем по задниці. Розпочали нове голосування. Затвердили, що таки потрібно перейти на зимовий час і в ньому залишитись назавжди. За другим разом прийняли, була ж установка прийняти рішення, от і голосували б доти, доки не набралась потрібна кількість голосів.

І все б нічого. Якби депутати визнали свою помилку і розповіли народу про це. Але тоді буде інше питання. А як вони приймають інші рішення? Аналогічно? Дуже цікаво. Яку вони нам Україну так будують? Проаналізуйте самі і зробіть висновки про наших обранців, про їхню компетентність і взагалі доцільність.

Поділитися з іншими

Жила-була собі у місті N-ськ бабуся. Бабуся вже підстаркувата, років 70, не менше, і був у неї син-депутат. Як і водиться в таких випадках, люблячий син мамуню не забував і добряче забезпечував. Не знаю наскільки добряче, однак бабуня жила краще за своїх сусідок, не хвилюючись про надходження пенсії на банківський пластик. Так, забув додати, що синочок на той момент був при владі, бо мав гарний порядковий номер в одній із екс-помаранчевих партій. О як я закрутив. Сусіди, які жили коло бабусі, не цуралися іноді навіть у неї відверто розпитувати, а кіко державних грошиків «позичив» із відкритих бюджетних годівниць її синочок. Мовляв, живете ви, (назвемо бабусю припустимо…) Одарко Михайлівно, далеко не на зарплату синочка, он і телевізор у вас рідкокристалічний, і в квартирі ремонт, і балкон у вас засклений, і «стіклопакети» стоять… Бабуня відверто обурювалася, та й грець із ним. Заздрісні тії люди, не так файно як вона живуть, що з них взяти?

Одним словом жила собі бабуня, жила, і не тужила, аж поки не прийшли чергові вибори. Спочатку парламентські і на місцях, а потім і президентські. Русло річки людського вибору різко змінило колір – і прийшли до влади біло-сині. Як у Верховному Цирку України, так і у вигляді президента, ну і на місцях, куди без цього. Як дізналася бабуня, що сусіди замість партії сина поголівно «обрегіоналились», сльоза потекла по натруженій материнській щоці. А то як так? Синочка ж і благоустрій біля будинку зробив, і під’їзд косметично підмарафетив, і ліфта, не працюючого з 199-якогось там року, замінив на лискучий новенький сріблястого кольору. Все для людей, а люди? А люди пішли до того, в кого для людей мала бути «Україна». Невдячні.

Йшли дні, син-депутат дивом втримався-таки у кріслі, і хоча тепер бабуся вже не надто часто бачила його радісним і усміхненим, а гроші проте як і раніше раз на тиждень привозив. Ну дають заробити грошву – він і заробляє, а що ще матері потрібно? Аби синові добре було, а там і їй кусень того добра перепаде.

Підходило до кінця спекотне літо 2011-го. Погожої літньої днини бабуня виповзла на лаву коло будинку подихати свіжим повітрям. Як завше це буває, лавку окупували її сусідки, теревенячи на підвищених тонах про те, про се. Героїня нашої казочки підсіла до них і стала слухати їхні скиглення: «пенсії мало»… «все на продукти і квартиру іде»… Ну і так далі. І раптом одну з «сорок» осінило: «То треба ж піти до Мішеньки, Одаркиного сина, попрохати, він там наверху піде, скаже що треба, і все буде добре!» Як ніби так і треба, та сама Одарка Михайлівна сиділа перед ними на лавочці. «Одарочко, а коли Міша приїде? Нам би з ним побалакать трохи, просити будемо, щоб там хоч щось для нас зробив…» Праведний гнів так і хотів обхопити стареньку, але вона стрималась, і з неприхованою єхидністю запитала у плебсу: «А ви за кого на виборах у Раду голосували?» «За Партію регіонів» «І хто виграв?» «Партія регіонів!» Гра в Отамана Вочевидячки, певно, самій бабусі була вкрай до смаку. «А за кого на президентських голосували?» «За Януковича» «То хто в нас зараз президент?» Товариство з дивиною оглядало бабуню, але відповідало «Ну Янукович…» Тут бабуся піднеслася і переможним тоном промовила: «То йдіть до них у приймальню і просіть. Ви ж за них голосували…» І покинула поле словесних баталій…

Здавалося б, до чого я так розпинався і в таких деталях розповідав цю не позбавлену сумного гумору і абсолютно реальну історію? Ні, мораль не в тому, що людям треба було голосувати за Мішеньку, а не за Вітеньку. Мораль у тому, що наші громадяни не вміють робити ВИБІР. Замість того, щоб скрупульозно вивчати програми кандидатів, їхні вчинки і після цього робити зважений і правильний відповідно до себе крок на виборчій дільниці, наш народ голосує за обличчя і приблизні вектори. При цьому катастрофічно забуваючи про минулі вчинки кандидатів на місце у ДержГодувКонторі. У нас лозунгомордальна модель поведінки на виборах – чия морда з бігборда вкупі з хітом політтехнологічних лозунгових висерів тобі сподобалася чисто візуально – за того і голосуємо. Любиш російську мову більш за все на світі? Тобі до Януковича. Чи до Симоненка, але там до купи треба ще й культ СРСР. Жити не можеш без бджіл і сходження на Говерлу після відкриття чергового музею? Ющенко – ось твій вибір. Або може в тебе в голові застрягла нав’язлива сексуальна фантазія щодо перепихону з жінкою, яка старша за тебе? Тоді ти точно обереш Тимошенко. Якщо хтось із них не виправдав твоїх сподівань – ти просто перевернеш свій політичний вектор у іншу сторону і замість Компартії України поставиш галочку навпроти ВО «Свобода». А політикам вигідний такий «розклАд» речей. Хто там читає ті передвиборчі бамажки, окрім журналістів і політологів? Та ніхто. Тому треба обов’язково сказати в кадрі таке: «При цій владі було так х*йово, що гірше вже нікуди. Голосуйте за мене – і я виведу вас з цього жаху, акі Мойсей євреїв, тільки швидше на 35 років» – і все, електорат в кишені. І отак – по колу. Яке це ми вже коло спостерігаємо в Україні?..

Людоньки, затямте у своїх головах одну не надто просту, але конче необхідну річ. Політика – це справа не лише наїжених пик у Раді, але й ваша особиста. Вибір, який ви робите на всіх збіговиськах народу, які ми іменуємо “виборами” – річ осмислена. Це стосується будь-якого аспекту в цьому житті – навіть банальної купівлі телефона в салоні мобільного зв’язку. І за свій голос на виборах ви відповідаєте перш за все перед країною і вже потім – перед власним сумлінням. Адже ви обираєте людей, які будуть робити краще всім без винятку. І вам також, до речі.

А як ні – не лайтеся на дзеркало, якщо маєте криву морду.

Поділитися з іншими

Проте є в Україні такий чоловік Як Микола Янович Азаров. Він нарешті нам відкрив очі і засвітив цих невидимок – блогерів.

А тепер запитання? Хто ці люди? Звідки вони з’явилися? Чому не було справжніх блогерів?

Відповідь проста. Що в Кремлі написали, то і виконали. Мають бути якісь люди, що будуть хвалити і по голівонці (лисій) плескати чи аплодувати стоячи. Ми назвем їх блогерами, таким чином використаємо модний тренд і привернемо до себе увагу.

Насправді на зустрічі не було жодного відомого українського блогера. Проте, дуже хотілось би побачити їхні відгуки в коментарях до цієї статті. Можливо я помилився і не помітив когось.

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими

Я навчаюся в одному з театральних вузів. Предмет “акторська майстерність” присутній в нашому курсі за замовчуванням. І судячи з повадок і манери ведення діялогу Дмитром Батьковичем я зрозумів…

Він актор. Талановитий актор. Дуже талановитий актор.

Неймовірний факт – коли пан Табачник на всю країну в прямому ефірі заперечує свою загальновідому фразу про те, що “Галичину ще тоді треба було віддати полякам”, він це робить неймовірно натурально. Страшно натурально. Він сам вірить в ту неправду, яка від нього вимагається. Він не награє жодного граму! Великий Станіславський, якби дожив до наших днів, аплодував би стоячи і цілком можливо, що запросив би Табачника у свій театр.

Не знаю, чи проходив він якісь тренінги, чи науськування штатних політтехнологів ПРів, але його подача – вище всяких похвал. Він переїжджає бульдозером всіх тих, хто намагається вякнути хоч словечко наперекір. І найстрашніше – якби не мій потужний психологічний захист від подібного низькоякісного лайна, я б йому повірив. Своє завдання – усіх обмакнути у лайно на лояльному до себе телеканалі будучи лайном він виконує феєрично і на п’ятірку. Станіславський відчуває epic win.

І останній момент – ця людина і залишиться в кріслі міністра. Якщо ви досі вірите, що Янукович “заветує” реформи Табачника, ви просто смішні. Бо яким би чудовим актором не був Табачник, а свого режисера – Януковича – він слухається бездоганно.

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими

В. П. ПШОНЦІ,

Копія:

Міністрові внутрішніх справ України

А.  В.  МОГИЛЬОВУ

Шановний Генеральний Прокуроре України!

Події, що розгорнулися навколо мене з кінця минулого року з “благословення” Генеральної прокуратури України та міністерства внутрішніх справ і тривають досі, змушують мене публічно звернутися до Вас із низкою запитань, оскільки я є відомою публічною людиною в Україні та поза її межами, а сферою зацікавлення прокуратури та міліції стала моя публічна діяльність, а саме – письменницька творчість.

Нагадаю, що 17 грудня минулого року із посиланням на доручення Генеральної прокуратури України працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова (відділ боротьби з організованою злочинністю) розшукували “громадянку Марію Матіос” у приміщенні львівського видавництва “Піраміда” з метою вилучення з продажу моєї книги “Вирвані сторінки з автобіографії”, яка, до речі, визнана “Книгою року-2010″. Працівники видавництва пояснили співробітникам міліції, що письменниця М.Матіос мешкає в Києві і попросили надати бодай якісь документи для пояснення причини розшуків. Після телефонних перемовин із своїм начальством міліціонери відмовилися показувати документи, які мали при собі, лише з відстані продемонстрували якесь доручення та ксерокопії сторінок моєї книжки.
Історія незалежної України не знає жодного факту намагання вилучити книжки Шевченківського лауреата з продажу силами правоохоронних органів та ще в такий “оригінальний” спосіб!

Отже, мене як письменника і звичайного громадянина цікавить: яке засекречене доручення Генеральної прокуратури України виконували працівники Шевченківського райвідділу внутрішніх справ м. Львова, що з ним заборонено було ознайомити працівників видавництва, автором якого я є вже дев’ятий рік і де я видала більше 13 книжок, які здобули усі найвищі літературні та державні нагороди в Україні, перекладені за кордоном та мають незмінний попит читача?!

Мене цікавить, який стосунок до мене та до моєї творчості мають правоохоронні структури України, зокрема, міністерство внутрішніх справ, дільничні інспектори якого із посиланням на розпорядження Генерального прокурора України опитують мешканців тих будинків у Києві, де моя родина мешкала свого часу, змушуючи їх підписувати відповідні свідчення щодо мене?

Так, 11 січня цього року, працівник міліції Печерського району у м. Києві робив обхід 9-поверхового будинку, в якому наша родина наймала квартиру ще за “царя гороха”, і розшукував “громадянку М. Матіос”, як розшукують злочинців, та демонструючи розпорядження Генерального прокурора та ксерокопії сторінок моєї книжки (цю інформацію надаю за згодою одних із багатьох “опитаних”, колишніх моїх сусідів по найманій квартирі – лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, ветерана Великої Вітчизняної війни, письменника Анатолія Андрійовича Дімарова та його дружини Євдокії Несторівни).

Такі дії працівників правоохоронних органів мають всі ознаки шантажу та безпідставного психологічного тиску. І я їх розцінюю як неприпустимі з точки зору здорового глузду та професіоналізму їхніх виконавців, а також як такі, що принижують мою людську честь, гідність і моє письменницьке ім’я, створюють дискомфорт моїй родині та близьким.

Я не потребую додаткової відомості подібними засобами. У будь-якого письменника є безвідмовний промоутер його творчості – його читач, а не така одіозна “підтримка багнетами” чи, боронь Боже, силами “Альфи”, яка, на мій подив, останнім часом входить у моду в Україні.

Таких речей не розуміють і мої літературні агенти та перекладачі в Америці, Німеччині, Франції, Ізраїлі та інших країнах, які про ці дії правоохоронців знають із преси. А вони без найменшої підтримки з боку Української держави роблять усе, щоб про Україну світ дізнавався із перекладів відомих українських книжок, а не із скандальної хроніки навколо українських письменників.

Якщо Генеральна прокуратура України чи міністерство внутрішніх справ мають бажання чи потребу обговорити зі мною літературні чи будь-які інші теми, думаю, немає необхідності збурювати сторонніх людей, вдаючись до мого “всеукраїнського” розшуку. У час новітніх технологій та високопрофесійних українських “шерифів” у Києві у кліп ока можна знайти відому людину, без демонстрації м’язів і психологічного тиску на людей, які не мають жодного стосунку до сфери його діяльності.

Шановний Вікторе Павловичу!

В усій цій історії мене непокоїть одна-єдина думка: як довго і якими силами українські правоохоронці розшукують зниклих без вісти українських громадян, а також тих, що потрапили в біду і потребують справжньої опіки правоохоронних органів, якщо ці стражі порядку вже місяць влаштовують лови на людину, робочий кабінет якої знаходиться на Хрещатику, про що легко довідатися з будь-якої газети чи іншої публічної інформації?!

Буду вельми вдячна за відповідь по суті.

З повагою Марія Матіос,
державний службовець 2 категорії 3 рангу, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, автор 20 книг українською мовою та 5 книг іноземними мовами, почесний громадянин міста Чернівці, Заслужений працівник культури України, лауреат міжнародної премії “Талант та гідність”.

11.01.11, м. Київ

Поділитися з іншими

Ну от, приміром, як сприймати редакцію закону про захист персональних даних, яка набула чинності з першого січня? Відповідно до цього нормативно-правового акту, під “персональними даними” мається на увазі будь-яка інформація, котра дозволяє ідентифікувати особу – аж до назви імені та прізвища. Журналістам дозволяється збирати загальнодоступну інформацію про людину, проте забороняється поширювати її без письмової згоди відповідної людини!

Це виглядає досить маразматично. Наприклад, кореспондент пише замітку про офіційні святкування Нового року в Києві, що їх відкривав президент. Автор уже не може просто зазначити: “Президент України Віктор Янукович узяв участь в офіційних заходах із нагоди Нового року…”, оскільки задля поширення інформації про те, що Віктор Янукович є, власне, президентом (а раптом хтось цього не знає?!), потрібна його письмова згода. То що ж робити? Можна, звичайно, спробувати викрутитися: “Непересічна, відома особистість взяла участь…” – як бачимо, втрачаємо інформативність замітки і ставимо під сумнів власний здоровий глузд. Адже читач, надибавши подібний опус, поставить питання “Що курив аффтор?” – і матиме слушність. Існує варіант подавати письмові запити на поширення цієї інформації відповідно до вимог закону, але в цьому разі про новорічні святкування будете писати в ліпшому разі наприкінці серпня.

Щоб ефективно протидіяти таким “нововведенням”, потрібна солідарність усієї журналістської братії України. А її, на превеликий жаль, поки що немає. Можна було би буквально завалити ту ж Адміністрацію Президента листами на кшталт “Шановний Вікторе Федоровичу! Просимо Вас дозволити поширити загальнодоступну інформацію про те, що ви є президентом України, через наше видання” і так далі. Можливо було б оголосити справжній бойкот політикам – не писати про них УЗАГАЛІ НІЧОГО, залишивши громадськість без інформації, хто нині очолює державу, хто є прем’єр-міністром тощо…

Ні, я насправді знущаюся. Просто гумор у мене специфічний. Веду до того, що непогано було б об’єднати журналістські зусилля задля вирішення цього питання.

Одним законом про персональні дані історія з “наведенням ладу” в українській журналістиці не обмежується. Пам’ятаєте ініціативу Кабміну з введення обов’язкової реєстрації онлайн-інформагенцій? Кажуть, що під визначення “інформагенція” за версією влади може потрапити будь-який інормресурс, ба навіть блоґ пересічного українця. То про яку, на Бога, свободу слова може йтися?..

Виходить, Україна готує у своїх ВНЗ журналістів для того, щоб тих весь час гнітила влада?

Богдан Ковальчук, головний редактор видання «Хмаро4ос».

Поділитися з іншими

Також дивує те, що чиновники, котрі творили цей кодекс, кажуть, що його не читали, або говорять, що насправді ми робили одне, а на папері отримали інше. Це як так? Магія якась? А президент наш читав цей кодекс?

Тепер зроблять косметичні правки, а може і ніяких не зроблять. Потім запудрять голови чимось іншим і почнуть пропихати їм потрібні зміни.

Стосовно самого Майдану. Як вважаєте, а як буде називатись нова партія комерсантів-політиканів і хто буде її головою? І  найголовніше, чи буде ця партія відстоювати інтереси підприємців?

Поділитися з іншими

Ось вам два різних Януковичі із двох різних часів. Знайдіть стільки відмінностей, скільки хочете. Один В.Ф.Я. зразка 22 листопада 2010 року:

Президент України Віктор Янукович назвав протестуючих підприємців корупціонерами.

Про це він заявив 22 листопада в інтерв’ю британській Financial Times під час свого перебування в Брюсселі.

“Ми зараз маємо ціле покоління бюрократів, які створили свій власний бізнес на ґрунті корупції”, – сказав український Президент.

“Демократія – це перш за все порядк і верховенство закону”, – додав він.

Це інтерв’ю Янукович дав після саміту Україна-ЄС.

(про визначення демократії по-Януковськи говорити не буду, як кажуть – без коментарів, самі розумієте)

А ось – Янукович півторарічної давності, зразка 14 квітня 2009 року:

Ми за те, щоб Україна отримала кредит МВФ. Але ми ніколи не допустимо, щоб Україна погодилася на такі умови цього кредиту, які б суттєво погіршили життя малозабезпечених громадян.

Уряд пропонує сьогодні погодитися на те, щоб дрібний та середній бізнес замість 84 гривень соціального податку платив 200 гривень. Адже це означає, що через кілька місяців нинішні дрібні підприємці, а їх в Україні півтора мільйона, поповнять армію безробітних.

Партія регіонів ніколи не допустить цього.

Уряд погоджується на умову Міжнародного валютного фонду, яка ліквідовує пільги та субсидії на оплату комунальних послуг. Це означає, що малозабезпечені громадяни будуть платити за комунальні послуги в чотири рази більше.

Партія регіонів не допустить прийняття такого закону.

Уряд погоджується з Міжнародним валютним фондом збільшити пенсійний вік громадян України, і зробити це вже в 2009 році. При тому, що в Україні найнижча в Європі тривалість життя, багато людей можуть просто не дочекатися своєї пенсії.

Партія регіонів проти того, щоб уряд погоджувався на такі умови.

Ми навели лише кілька прикладів того, як Уряд, прийнявши умови МВФ, погіршить життя мільйонів українців.

Партія регіонів рішуче заявляє – ми не дозволимо нинішній владі знущатися над народом України.

Ми не допустимо, щоб у цьому залі були прийняті закони, які перетворять на жебраків більшість наших співвітчизників.

Ми переконані – громадяни України підтримають нашу позицію.

І ми разом – народ і Партія регіонів – зуміємо відстояти право громадян України на гідне життя.

До речі, ця заява досі доступна на сайті Прес-служби Партії Регіонів.

Як бачите, мільйона років чекати не довелося. Та й не дивно – між камінням і слабкою, грішною, смертною людиною є суттєва різниця. Бо з каміння, навіть після того, як воно стане піском,  можна збудувати піраміду, чи будинок, чи хоча б собачу будку. А з деяких людей, так само як і з лайна, як не ліпи, вийде лише купа лайна…

Поділитися з іншими

Анекдот радянських часів:

Рейган каже Брєжнєву – у нас в США демократія.  У нас кожен може вийти і перед Білим Домом прокричати – Геть Рейгана!

Брєжнєв у відповіть: – Так у нас в СССР теж демократія.  У нас теж кожен може вийти на Красну Площадь і кричати – Долой Рейгана!

Вгадайте з одного разу, що змінилося з тих пір, коли люди розповідали цей анекдот одне одному на кухнях?

Змінилося нібито все: інші країни, інший державний устрій, інші люди при владі. Але це на перший погляд. Бо коли придивитися пильніше, то насправді воно якось так змінилося, що нічого й не змінилося. Як панувала комуністична ідеологія “біле – це дуже побіліле чорне, а чорне – то насправді біле, бо так сказала партія” – так і панує зараз.

Одна пані (не буду називати її прізвище, щоб не залишився часом “неприємний слід у душі” у неї та у однієї дуже суворої служби безпеки (яку попри всю абсурдність цього очолює один такий собі медіа-магнат) нещодавно глибокодумно так заявила, що “демократія має свої особливості у кожній країні”.

Такою була її відповідь (до речі, відповідь як високої посадової особи, а не як торговки з Привозу, як можна було б подумати) на критику, що прозвучала після останніх українських виборів. Критику, озвучену після того, як міжнародні спостерігачі заявили про недемократичність місцевих виборів і численні порушення.

Чути це було трохи дивно. Втім, не надто дивніше, ніж задовго до цього  було чути із уст тої ж пані твердження про те, що один великий російський письменник – це насправді один великий український поет, і що її патрон зовсім не помилився, ляпнувши цю дурницю.

Не можу зараз не згадати (повернімося знову до СССР) один із моїх найулюбленіших монологів Михайла Жванецького “Непереводимая игра”:

“Кому объяснишь, что нельзя сначала производить продукт, а потом начать бороться за его качество?  И что это за продукт без качества?  Что такое сыр низкого качества?  Может, это уже не сыр?  Или еще не сыр?  Это сыворотка.  А сыра низкого качества не бывает.  И велосипед низкого качества — не велосипед.  Это все дерь… сырье!  Которое должно стать велосипедом…”

А ви думали, що демократія або є, або її немає? Ви таки помилялися, шановні! Сподіваюся, тепер знатимете, що нечесні вибори – це “особливості української національної демократії”, а зовсім не відсутність демократії як такої.

Яке несподіване відкриття для світової спільноти, чи не так?

Поділитися з іншими

Минулого року Україна була 89-ю, і ділила це місце із Сенегалом.

Росія цього року піднялася із 153 до 140, Польща теж йде вгору: 32 місце замість 37, а Білорусь впала до 154 позиції із 151.

Загалом же у цьому рейтингу 178 місць. Перші позиції вже багато років тримають країни північної Європи – Фінляндія, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, та Швеція.

Що ж, може логічно буде тепер саме поняття “свобода слова” в Україні скасувати?  Або офіційно перейменувати у “НЕсвобода слова”?  Здається, час для цього вже настав?

Вікторе Федоровичу, ну нічогеньке ж ви піке заложили. До “донишка” не так вже й далеко зосталося, то може піднажмете чуток? Гулять так гулять, так кажуть реальні пацани, що порожняк не гонять?

А що, ще одне таке падіння на 42 пункти, і наступного року останні в рейтингу місця – наші…

Поділитися з іншими

Ученый совет Национального университета «Киево-Могилянская академия» (НаУКМА)  пришел к выводу, что в основу законопроекта положено «вольное толкование» Европейской хартии региональных или миноритарных языков. При этом документ противоречит как Конституции, так и толкованию Конституционного Суда.

Что касается концепции законопроекта, то ученые не согласились с рядом изложенных тезисов. В частности украинско-российское двуязычие называется в ст.7 законопроекта как «важное достояние украинского народа». Также утверждается, что русский язык «является родным, или повседневно используемым большинством граждан Украины».

«Это не соответствует действительности, – констатируют ученые. – Согласно результатам всеукраинской переписи 2001 года, родным назвали русский язык 29,6% населения, а не «большинство граждан Украины». Что касается числа тех, кто русский язык «повседневно использует», то специалисты не понимают, откуда могли взяться эти данные. Во всяком случае, при переписи такая информация не отслеживалась.

Ключевым положением является часть 3 ст. 8 законопроекта. Авторы предусмотрели, что меры, направленные на использование региональных языков или языков меньшинств, могут применяться при условии, что на территории проживают 10% и более носителей такого языка.

Научное сообщество смутила произвольно взятая цифра в 10%, тем более, что подобного критерия нет в международно-правовых актах. Еще больше сумятицы внесло уточнение о том, что носителями регионального языка предлагается считать не тех, для кого язык является родным (эти данные можно взять из переписи), а тех, кто этот язык «преимущественно употребляет» (где брать эти данные, не уточняется).

По мнению ученых, авторы законопроекта посягают не много ни мало – на конституционный строй государства. В толковании Конституционного Суда, понятие государственного языка является частью понятия «конституционный строй». А право определять и менять конституционный строй в Украине принадлежит исключительно народу (часть 3 ст.5 Конституции Украины), не группе депутатов.

Эксперты констатируют, что ряд статей законопроекта выполнить вообще невозможно. Такой невыполнимой, например, является статья 21, которая вводит свободный выбор языка обучения, да еще и на любом этапе обучения. Ученым интересно: как свое право смогут реализовать, например, крымские татары, которые хотят учиться на родном языке в школе или университете, где обучение ведется на русском языке.

В той же статье прописаны требования для открытия отдельного класса, где обучение будет проводиться на другом языке. Представители вуза, анализировавшие законопроект, решили, что формулировка «достаточное количество заявлений» – размыта и будет толковаться очень вольно.

Законопроект противоречит не только Конституции, но и Европейской хартии региональных или миноритарных языков, считают ученые. Они цитируют статью 3 Хартии, где четко сказано, что «охрана и развитие региональных языков или языков меньшинств не должны мешать официальным языкам и необходимости изучать их».

Экспертное заключение НаУКМА направлено президенту Виктору Януковичу и председателю Верховной Рады Владимиру Литвину. Ученый совет рекомендует снять законопроект «О языках в Украине» с рассмотрения. Специалисты рекомендуют разработать новый документ, причем привлечь к его написанию экспертов, а не представителей отдельных политических сил.

(взято звідси)

Поділитися з іншими

Джерело

Поділитися з іншими

Поділитися з іншими