Ну що, помітили? Якщо ні, тоді я підкреслю певні моменти.

1.  Фактично в усіх новинах, усіх каналів можна почути, про пункти обігріву, котрі влаштовані МНС для всіх безхатьків та і загалом для будь-кого хто замерзне.
2. Аналогічно згадується і турбота про дітей, котра полягає в тому, що дітям відмінили навчання.

А тепер мені скажіть, раніше морозів не було? Чи вони були меншими? Та все було, та і морози ці бували на десятки градусів більшими. Висновок тут простий. Теперішня влада показує як вона дбає про своїх громадян, а особливо про малозахищених, стареньких, без місця проживання, дітей. Отже, користуючись погодою, дехто хоче здобути довіру, авторитет, набрати бали серед населення і майбутніх виборців. І ніякі це не добрі наміри, а чіткий розрахунок.

p.s. Для прикладу використано лише сюжети одного інформаційного каналу, проте схожі за змістом новини присутні всюди.

Часто спілкуюсь з підприємцями, і розумію – держава намагається зробити все необхідне для їх знищення. Ніхто з моїх співрозмовників не сказав, що відчув якесь полегшення чи спрощення своєї діяльності. Навпаки, перешкод чомусь стає більше.

Кому вигідно гальмувати розвиток малого бізнесу? Скоріш за все, бізнесу великому. Зрозуміло, що монопольне становище на ринку дає безліч приємних переваг. З правом начхати на Антимонопольний комітет включно. А ознайомлення зі статистикою та навіть офіційними звітами великих компаній лиш підтверджує таку думку.

Неозброєним оком видно, що великі компанії стабільно зміцнюють свої позиції, не в останню чергу – шляхом поглинання менших конкурентів. “Вертикаль” намагаються створити навіть у бізнесі.

Один з найяскравіших прикладів – щасливе завершення роботи над Податковим кодексом. Від цього “прогресивного” документу вже стогнуть тисячі представників малого бізнесу. Мої знайомі, приватні підприємці, вже зо два місяці обмірковували закриття свого бізнесу, адже сплачувати всі необхідні збори та податки коштів не вистачало. Ви не повірите, але для них мало не порятунком стала пропозиція «продати» за 25% вартості справу, якій подружжя присвятило 12 років життя. Пропозиція, яку три роки тому мій товариш назвав би “наїздом” – настільки хамською та відверто цинічною вона була, надійшла від “донецьких товаришів”, і мої знайомі вирішили на неї погодитись. У іншому випадку втратили б більше. Загалом, їх справа потрапила під контроль колишнього конкурента, який таким чином скупив уже декілька однопрофільних підприємств, а саме його товариство є складовою більшого об’єднання, з центром у Донецьку. Таким чином і зростає бізнес. У декого.

Не сумніваюсь, що й останні нововведення щодо правил внутрішньої торгівлі теж мають на меті “укрупнення” бізнесу. Зараз я більше переймаюсь тим, що відбувається в українському сегменті мережі Інтернет, тому, наведу такий приклад: хто з власників Інтернет-магазинів з невеликим оборотом має фінансову можливість утримувати офіс та склад? Одиниці. А відтепер це обов’язкові умови для ведення торгівлі в Інтернеті. Та якщо навіть підприємець і стягнеться на оренду офісу – тут його чекатимуть нові сюрпризи. Адже до офісу (юридична адреса підприємства) цілком законно через день мають право навідуватись: податкова інспекція району, міста, області; пожежна інспекція; СЕС; УБОЗ; прокуратура, та ще хтозна скільки “потрібних” і всесильних контролюючих органів.

Що у таких умовах робити підприємцеві? Закривати бізнес. Або “продати”. За 20-25%.

1. Політика – це бізнес.
2. Нема ідеї, є гроші.
3. Перша ціль політика – принизити опонента.
4. Вся ідеологія будується на майбутньому збагаченні.
5. Політик повинен мати кілька масок.
6. В політиці лобіюються лише власні (чи спонсорські) інтереси, а не інтереси громадян від імені яких працює політик.
7. Якщо політична сила при владі, жодні діючі закони не здатні вплинути на її діяльність, виникає синдром божества.
8. Політик не думає про державу.
9. Найперша задача політика, що приходить до державного керма – красти.
10. Якими б благородними не були заяви політиків – вони брешуть.

Але чи лише цими десятьма пунктами можна обмежитись? Звісно, що ні. Їх можна лише доповнювати і розвивати.

Можливо, Ви назвете хоч п’ять пунктів, котрі покажуть сучасного українського політика в білому світлі?

Погодьтеся – ця коротка фраза чітко описує глибини падіння обраного керівництва країни за останні два президентства. Хоча, згадуючи буремні дев’яності, Кравчук з Кучмою були відверто не кращими. Просто їх так відверто не освистували.

А сьогодні на стадіонах освистують уже навіть відеозапис президента.

Мабуть, скоро почнуть гівном закидувати.

Чи не золоті унітази біду накликали? Вікторе Федоровичу, а варто замислитися…

Чим думали обранці, коли приймали рішення про відміну переходу на зимовий час? Правильно, тим місцем про яке ви подумали (ви ж про голову подумали?). Бо навіщо їм напружувати свої звивини, коли в них є важливіші проблеми і питання, а це дурниця, чисто інтуїтивно проголосують. Проголосували. І тут розпочалося. Прийшла голова по розум. Медики і науковці почали робити заяви, економісти підтвердили збитки. Це все дійшло до главаря держави. Всі дістали ременем по задниці. Розпочали нове голосування. Затвердили, що таки потрібно перейти на зимовий час і в ньому залишитись назавжди. За другим разом прийняли, була ж установка прийняти рішення, от і голосували б доти, доки не набралась потрібна кількість голосів.

І все б нічого. Якби депутати визнали свою помилку і розповіли народу про це. Але тоді буде інше питання. А як вони приймають інші рішення? Аналогічно? Дуже цікаво. Яку вони нам Україну так будують? Проаналізуйте самі і зробіть висновки про наших обранців, про їхню компетентність і взагалі доцільність.

Почну з того, что майже рік тому, під час “податкового майдану” я написав свої “листопадові тези“, як відповідь на публікацію Деніса “Революція відміняється“. Не думав, що за рік я знову повернуся до цієї публікації, оскільки саме вона стала моїм наріжним каменем у формуванні позиції.

Спочатку факти та хронологія:

• 6 вересня офіс “ПростоПрінт” захоплено УБОЗом, про це детально писав і АІН, і Watcher
• 7 вересня Деніс звертається із проханням привезти старі ноутбуки і я відгукуюсь, під час зустрічі розумію, що потреби набагато більші за суто технічні і вирішую допомогти, в першу чергу, поширивши інформацію у Твіттері та Facebook;
• 8 вересня мій знайомий юрист (дуже рекомендую – Вікторія Мундірова, контакти в мене) готує лист на МВС, прокуратуру, тощо та позов проти Маркіяна Лубківського;
• 12 вересня проводимо акцію під УБОЗ “Не бійся” (біля Деніса з’являється Олександр Данилюк, який називається спочатку координатором з юридичних питань, а згодом адвокатом);
• 15 вересня акція на Майдані з футболками та “Беркутом”;
• 21 вересня мала відбутися друга акція на Майдані та квест “5 кроків до свободи”, але цього ж дня стає відомо, що Деніс разом з родиною виїхав за межі України.

Тепер трохи емоцій. Перш за все – мені соромно, що я живу у такій країні. Хтось може сказати, що у наших північних чи східних сусідів ситуація ще гірше, але ніколи в житті я не підвищував власні результати, дивлячись на менші результати інших. Це шлях до програшу.  Так само і зараз – ми маємо поруч західних сусідів, які можуть дати інший приклад.

По-друге, влада відчуває власну безкарність (принаймні відчувала до виступу “афганців” і чорнобильців під Верховною Радою). Саме відсутність контролю і страх перед владою породжує “бєспрєдєл” і “понятія”, за якими ми зараз живемо на цій території (бо на сьогодні у нас немає країни).

Наступне, “справа Олєйнікова” стала певним каталізатором, але. і на мою думку це надзвичайно  важливо, на сьогодні без програми РОЗВИТКУ  будь-які дії і вчинки є лише РЕАКЦІЄЮ. А я вірю, що ми можемо бути не лише “собачками Павлова”, які реагують на подразник.

І, насамкінець, головне – лише РАЗОМ можна будувати нашу Україну, об’єднати її спільною метою, цінностями та програмами. І в цьому я підтримую Валерія Пекаря, який каже, що “СЖД” призводить до ще одного розподілу на “ми – вони”, “свої – чужі”, а це шлях до прірви.

Тепер трохи позитиву:

• я бачу активність людей, яким не байдуже те, що відбувається навколо, при цьому вони самоорганізовуються у локальні групи;
• рівень пасіонарності в Україні 12-15%, що є досить високим значенням – для порівняння у Франції, коли було кілька років тому змінено владу, рівень пасіонарності не перевищував 3%;
• люди дуже добре навчилися розрізняти та уникати провокацій, як зсередини, так і ззовні, особисто мені дає це велику надію на те, що успіх можливий.

І зрештою сакральне питання: “Що робити?”

Найголовніше на мою думку – не лишатися осторонь. Позиція “моя хата зкраю” – це крок до побудови поліцейської держави, в якій совість замінено байдужістю.

Наразі я шукаю ще людей, які готові долучитися до формування механізмів контролю над владою. І це потрібно не лише сьогодні, але й за будь-якої влади, бо лише, маючи механізми контролю, ми можемо впливати на владу та створити ясність у всіх, що влада – це не засіб для особистого збагачення та “дєрібану”, а служіння народові, який довірив управління державою та її економікою.

Особистим завданням бачу об’єднання максимуму різним ГО у єдиний рух, який для себе умовно називаю “Разом”, бо лише спільними зусиллями ми можемо еволюційно територію перетворити на державу.

І насамкінець – революції відбуваються не на Майдані і не під стінами Верховної Ради. Революція відбувається тоді, коли кожен з безправного “гвинтика системи” перетворює себе на Людину.

Жила-була собі у місті N-ськ бабуся. Бабуся вже підстаркувата, років 70, не менше, і був у неї син-депутат. Як і водиться в таких випадках, люблячий син мамуню не забував і добряче забезпечував. Не знаю наскільки добряче, однак бабуня жила краще за своїх сусідок, не хвилюючись про надходження пенсії на банківський пластик. Так, забув додати, що синочок на той момент був при владі, бо мав гарний порядковий номер в одній із екс-помаранчевих партій. О як я закрутив. Сусіди, які жили коло бабусі, не цуралися іноді навіть у неї відверто розпитувати, а кіко державних грошиків «позичив» із відкритих бюджетних годівниць її синочок. Мовляв, живете ви, (назвемо бабусю припустимо…) Одарко Михайлівно, далеко не на зарплату синочка, он і телевізор у вас рідкокристалічний, і в квартирі ремонт, і балкон у вас засклений, і «стіклопакети» стоять… Бабуня відверто обурювалася, та й грець із ним. Заздрісні тії люди, не так файно як вона живуть, що з них взяти?

Одним словом жила собі бабуня, жила, і не тужила, аж поки не прийшли чергові вибори. Спочатку парламентські і на місцях, а потім і президентські. Русло річки людського вибору різко змінило колір – і прийшли до влади біло-сині. Як у Верховному Цирку України, так і у вигляді президента, ну і на місцях, куди без цього. Як дізналася бабуня, що сусіди замість партії сина поголівно «обрегіоналились», сльоза потекла по натруженій материнській щоці. А то як так? Синочка ж і благоустрій біля будинку зробив, і під’їзд косметично підмарафетив, і ліфта, не працюючого з 199-якогось там року, замінив на лискучий новенький сріблястого кольору. Все для людей, а люди? А люди пішли до того, в кого для людей мала бути «Україна». Невдячні.

Йшли дні, син-депутат дивом втримався-таки у кріслі, і хоча тепер бабуся вже не надто часто бачила його радісним і усміхненим, а гроші проте як і раніше раз на тиждень привозив. Ну дають заробити грошву – він і заробляє, а що ще матері потрібно? Аби синові добре було, а там і їй кусень того добра перепаде.

Підходило до кінця спекотне літо 2011-го. Погожої літньої днини бабуня виповзла на лаву коло будинку подихати свіжим повітрям. Як завше це буває, лавку окупували її сусідки, теревенячи на підвищених тонах про те, про се. Героїня нашої казочки підсіла до них і стала слухати їхні скиглення: «пенсії мало»… «все на продукти і квартиру іде»… Ну і так далі. І раптом одну з «сорок» осінило: «То треба ж піти до Мішеньки, Одаркиного сина, попрохати, він там наверху піде, скаже що треба, і все буде добре!» Як ніби так і треба, та сама Одарка Михайлівна сиділа перед ними на лавочці. «Одарочко, а коли Міша приїде? Нам би з ним побалакать трохи, просити будемо, щоб там хоч щось для нас зробив…» Праведний гнів так і хотів обхопити стареньку, але вона стрималась, і з неприхованою єхидністю запитала у плебсу: «А ви за кого на виборах у Раду голосували?» «За Партію регіонів» «І хто виграв?» «Партія регіонів!» Гра в Отамана Вочевидячки, певно, самій бабусі була вкрай до смаку. «А за кого на президентських голосували?» «За Януковича» «То хто в нас зараз президент?» Товариство з дивиною оглядало бабуню, але відповідало «Ну Янукович…» Тут бабуся піднеслася і переможним тоном промовила: «То йдіть до них у приймальню і просіть. Ви ж за них голосували…» І покинула поле словесних баталій…

Здавалося б, до чого я так розпинався і в таких деталях розповідав цю не позбавлену сумного гумору і абсолютно реальну історію? Ні, мораль не в тому, що людям треба було голосувати за Мішеньку, а не за Вітеньку. Мораль у тому, що наші громадяни не вміють робити ВИБІР. Замість того, щоб скрупульозно вивчати програми кандидатів, їхні вчинки і після цього робити зважений і правильний відповідно до себе крок на виборчій дільниці, наш народ голосує за обличчя і приблизні вектори. При цьому катастрофічно забуваючи про минулі вчинки кандидатів на місце у ДержГодувКонторі. У нас лозунгомордальна модель поведінки на виборах – чия морда з бігборда вкупі з хітом політтехнологічних лозунгових висерів тобі сподобалася чисто візуально – за того і голосуємо. Любиш російську мову більш за все на світі? Тобі до Януковича. Чи до Симоненка, але там до купи треба ще й культ СРСР. Жити не можеш без бджіл і сходження на Говерлу після відкриття чергового музею? Ющенко – ось твій вибір. Або може в тебе в голові застрягла нав’язлива сексуальна фантазія щодо перепихону з жінкою, яка старша за тебе? Тоді ти точно обереш Тимошенко. Якщо хтось із них не виправдав твоїх сподівань – ти просто перевернеш свій політичний вектор у іншу сторону і замість Компартії України поставиш галочку навпроти ВО «Свобода». А політикам вигідний такий «розклАд» речей. Хто там читає ті передвиборчі бамажки, окрім журналістів і політологів? Та ніхто. Тому треба обов’язково сказати в кадрі таке: «При цій владі було так х*йово, що гірше вже нікуди. Голосуйте за мене – і я виведу вас з цього жаху, акі Мойсей євреїв, тільки швидше на 35 років» – і все, електорат в кишені. І отак – по колу. Яке це ми вже коло спостерігаємо в Україні?..

Людоньки, затямте у своїх головах одну не надто просту, але конче необхідну річ. Політика – це справа не лише наїжених пик у Раді, але й ваша особиста. Вибір, який ви робите на всіх збіговиськах народу, які ми іменуємо “виборами” – річ осмислена. Це стосується будь-якого аспекту в цьому житті – навіть банальної купівлі телефона в салоні мобільного зв’язку. І за свій голос на виборах ви відповідаєте перш за все перед країною і вже потім – перед власним сумлінням. Адже ви обираєте людей, які будуть робити краще всім без винятку. І вам також, до речі.

А як ні – не лайтеся на дзеркало, якщо маєте криву морду.

Проте є в Україні такий чоловік Як Микола Янович Азаров. Він нарешті нам відкрив очі і засвітив цих невидимок – блогерів.

А тепер запитання? Хто ці люди? Звідки вони з’явилися? Чому не було справжніх блогерів?

Відповідь проста. Що в Кремлі написали, то і виконали. Мають бути якісь люди, що будуть хвалити і по голівонці (лисій) плескати чи аплодувати стоячи. Ми назвем їх блогерами, таким чином використаємо модний тренд і привернемо до себе увагу.

Насправді на зустрічі не було жодного відомого українського блогера. Проте, дуже хотілось би побачити їхні відгуки в коментарях до цієї статті. Можливо я помилився і не помітив когось.

Молодіжне об’єднання “Інше Місто” ініціює проведення уже другого щорічного фестивалю в Дрогобичі. Рік тому було провели ряд цікавих акцій від багатоетапного квесту, показу кінофільмів у дворику ратуші міста Дрогобич, цілого ряду тематичних вечірок до унікальної в своєму роді акції “Кардіограми рідного міста” і подарували Дрогобичу незабутній тиждень. Тоді організатори ставили собі за мету дати поштовх активному життю у місті, дати можливість дрогобицькій молоді відчути смак альтернативного життя.

Цього річний фестиваль буде проходити в форматі зустрічі громадських організацій. Метою є привернути увагу до унікального міста, яке хоче розкрити свій культурно-туристичний потенціал, дати зрозуміти його мешканцям, що зміни можливі і анонсувати можливість таких змін і в Україні для активістів громадських організацій. Програма фестивалю передбачає ряд цікавих зустрічей та акцій, які повинні найкраще донести мету фестивалю до мешканців та гостей Дрогобича.

Передбачається проведення представлень громадських організацій, котрі з’їдуться з усієї західної України. ГО зможуть донести свої ідеї, як до активістів інших організацій, так і до дрогобиччан. Також відбудуться міжорганізаційні зустрічі метою яких буде обмін досвідом проведення різноманітних акцій і обговорення проблем які турбують нашу державу. Під час фестивалю відбудеться унікальна подія – зустріч з організаторами революції на граніті, впродовж якої революціонери 90-х донесуть до організацій ідеї, заради яких вони боролись, методи якими вони добились небаченого в сучасній історії результату та розкажуть як воно було, тоді боротись з тоталітаризмом заради вільної України.

Щоб ця вся суміш обговорень і дискусій на тему громадського життя не видалась надто сухою та офіційною організатори розбавляють її фестивальним дійством. Джаз-концерт від молодих джазменів України, постійний супровід мистецькими проектами, від виставок фото та живопису, до незвичних інсталяцій, багато якісної української електронної музики, кінопідбірки різноманітної тематики цілими ночами, рок-н-ролл пробудження, а також багато унікального, такого чого Дрогобич ще не бачив.

Так що, закликаємо, дрогобиччан стати відкритими до нових ідей, які народить фестиваль, а громадські організації бути активними та податись до, поки що, далекого та невідомого міста, яке обов’язково зустріне вас привітно та після фестивалю стане для вас рідним.

Програма заходу:

П’ятниця,
8.00 – 14.00 – заїзд та заселення учасників та гостей фестивалю у палатковому містечку по вулиці Грушевського;
14.00 – 18.00 – відкриття виставок шукайте десь в центрі міста;
14.00 – 16.00 – правовий тренінг в філологічному корпусі університету;
16.30 – 20.30 – представлення організацій в дворику ратуші Дрогобичі;
16.00 – 19.00 – вечірні екскурсії по Дрогобичі від “Іншомістівців”;
19.30 – 24.00 – джаз концерт в дворику ратуші;
24.00 – 2.00(4.00) – кіно класика від WizzArt.

Субота,
8.30 – прокидання з рок-н-роллом (танці замість зарядки);
11.00 – 14.00 – зустріч представників громадських організацій;
14.00 – 15.00 – фільм в дворику ратуші про “Революцію на граніті”;
15.00 – 19.00 – конференція “Революція на граніті”;
21.30 – 24.00 – вечірка за містом;
24.00 – 2.00(4.00) – нічне кіно. Українські фільми.

Неділя
9.00 – 12.00 – служба божа в унікальній дерев’яній церкві 16 ст.;
11.00 – 13.00 – круглий стіл голів ГО;
16.00 – тренінг;
18.00 – концерт на великій сцені.

- Сволочи!

(Як South Park відреагував на новини з України)

Ну окей, чуваки. Юльку наше любе правосуддя всадити таки всадило. Опустимо і те, що вона “допомогла” суду себе посадити раніше запланованого терміну, і те, що скоріш за все її було за що садити. Залишимо панянці можливість походити в свій камерний роздільний санвузол без планшетика і подумаємо логічно і цілком природньо, як для українця: і шо воно МЕНІ?

Не знаю, чи відкрию я Америку, одначе скажу, що це – заледве не найкращий час, коли Україна може врешті позбутися режиму Януковича. Хто кричав “Майдан!”? Двійка, шановний, сядьте. Облиште, які Майдани? Ви з глузду з’їхали? Після того, як наш народ заробив на Помаранчевій революції гарні грошенята, а потім став робити здивовані заплакані очі, мовляв, “нас на**али”, не бачити цій країні революцій як своїх власних вух. Або якщо і підуть колись українці з вилами на барикади, то це буде точно не за Тимошенко. І точно безкоштовно. Погодьтесь, що кишеньковий майданчик, який вона зараз зібрала біля Печрайсуду і його філіальчик біля Лук’яші – це все-таки “нє оно”.

І тут допитливий читач, напевне, запитає мене: “Так як же нам все-таки позбутися цього авторитарного режиму??” Відповідь – нічого робити не треба. Як класичні жадюги, цей режим з’їсть сам себе.

Роман Безсмертний, екс-посол України в Білорусі, сказав геніальну фразу, яка якнайкраще передає суть ситуації, в якій опинилася влада: “Ініціативні ідіоти Януковича перестаралися”. На цьому моменті ми згадаємо, що собою являє Партія регіонів. По суті, це конгломерат декількох впливових груп інтересів, які під торговою маркою “ПР” дерибанять все, до чого встигнуть доторкнутися. Однак, як це часто буває, все поділити чесно і тихо не виходить. От і виникають в партії то тута, то тама невеличкі “мєждусобойчікі” з переділу сфер інтересів. Відбувалися вони в основному тихо, але якраз на Тимошенко все вилізло нагору.

Отож, що буде, якщо Тимошенко не випустять і суд продовжить тримати “лінію партії”? Ще до вихідних по арешту Тимошенко висловились практично всі впливові (і важливі для України) політичні і суспільні інстанції. Висловилися, хочу відмітити, негативно. Всі. Навіть Росія нейтральненько утрималась від коментарів і висловила думку щось на кшталт “нехай переможе достойний!”. Далі нам показують на двері з євроінтеграційним процесом (у вікні вже махає млинцем Росія і запрошує в Митний союз), потім через політичну нестабільність нам відмовляються дати якийсь там черговий кредит, і влада опиняється без вливання бабла, якого так хочеться нахапати. До повного щастя в нас можна забрати і Євро. Ну а чого його проводити в мініатюрній копії Білорусі десятирічної давнини? – скаже Платіні і дасть команду Польщі піднатужитись.

В цій катастрофі можуть бути зацікавлені тільки ті, хто давно хоче здати Україну Росії з потрохами. А такі люди (і їх багацько) в Партії регіонів безумовно є. Але не всім з ПР хочеться під бочок до нашого східного сусіда, і мені залишається тільки поспівчувати Януковичу, якому (на мій “хлопський” розум) доводиться між крапельками між цими групами впливу якось убалансовуватися. І от уявіть собі ту кількість “професійних радників”, які рояться вкруг його голови і намагаються схилити до якихось дій, таких самих за абсурдністю, як і арешт Юлі. Що й казати, пан екс-посол мав рацію.

Політика Януковича на міжнародній арені до арешту Тимошенко і після виявилась діаметрально протилежною. Заходу це не сподобається, відповідно і так не найкраще ставлення до влади зміниться на відверто презирливе, з санкціями і пихканням прямо в обличчя.

Якщо Тимошенко не вийде, або якщо її ще й “нарадять” отруїти десь там в казематах Лук’яші, то Янукович і Партія регіонів будуть просто політичними трупами. І якщо президент політично загине самостійно, то його партія вже зараз перегризається і намагається, як ті герої байки, тягнути в різні сторони і радити своєму керманичу прямо протилежні речі. Подальшу долю прогнозувати не стану – грець його зна, як воно вийде, залишимо це на політологів.

Отож, любі мої Українці, вмощуйтесь зручніше перед телевізором, кличте сім’ю і сусідів, роздайте всім попкорн і мовчки спостерігайте за загибеллю найжадібнішої і найнедальновиднішої влади, яку коли-небудь бачили схили над Дніпром.

І не йдіть на Майдан. Спекотно.

8 автобусів “почесної варти” стережуть 100 прихильників Тимошенко

Взагалі в тюрмі повинні сидіти Ю, Ющ, Яник, і всі нинішні і минулі владні засранці, що висмоктували Україну 20 років. Можливо (але не факт), лише тоді влада почне замислюватися, що вона не для розграбування країни існує, а для її розвитку.

До речі, як вам це подобається: судять (і вже практично закрили) прем’єра часів президентства Ющенка, а сам Віктор Андрієвич навіть в ..уй не свиснув на її захист, змився до США і відсиджується тихенько?

То що, Ю і справді щось нехороше творила, коли він був президентом? А куди ж він дивився?

Сцикун, та й годі?

Але хіба раніше не було таких мальовидл по місту? Тож що такого особливого сталося цього разу? Напевно, хіба що лінк на сайт був ще. І тут випливає наступне. Всі ці новини – проплачена реклама  opir.info . Або все це дії проти згаданого ресурсу. Але справа настільки дрібна і непотрібна, що просто дивуюся, чому їй дали такий розголос?

А ви як вважаєте? Навіщо цей шум навколо трафарета?

А чого ви дивуєтеся? Ви ж бачили, як Віктор Федорович “миттєво” міркує над кожною фразою, і над деякими словами тіпа “йолка”?

Шкода лише, що при довгодумному підписанні цього закону гражданін Янукович дав зрозуміти, що Україна як країна його не цікавить. Всі ж чекають, що буде далі. Хоча й минуло 9 травня, але попереду ще декілька дат, до яких радикальні сили України приурочують свої акції.

То що, напрямок руху нарешті відверто визначено? Таки остаточно захотілося бути губернатором Малоросії, Фікторе Ведоровичу?

Ну то що, усі вже висказалися з приводу подій 9 травня у Львові?

Більшість уже висказалися, судячи із теленовин. Принаймні, більшість із тих, хто якраз чекав на таку вдалу нагоду ще раз на всі лади полаяти “фашиствующій Львов”.

А з тих, хто дивився ці однобокі (переважно російські) новини –  хтось промовчав, просто сплюнувши спересердя, і вилаявшись подумки. Причому, дісталося усім – і тим, і іншим. А  хтось заламував руки, переглядаючи сюжети, де були відібрані найбільш “масні” шматки: спроба спалити георгіївську стрічку, а потім її затоптування, намагання якихось бухих тіпочків і кобіт перекинути маршрутки із ветеранами і як міліція ті автобуси боронила, перелякане обличчя дитини в одній із тих маршруток…

Скажіть, невже це все було настільки вже несподівано? А хіба у Львові чогось подібного (а то й гіршого) не слід було чекати? Адже коли на державному рівні приймаються рішення про символіку, яка на певній частині вибухонебезпечної країни не вважається бажаною, і після цього ту символіку намагаються показово впердолити саме там, де її практично ненавидять – то чого слід чекати? Хліба-солі на блюдечку із блакитною смужкою?

Уявіть, за неймовірною примхою політичних іроній десь у верховній раді Індії наказали б поряд із національним прапором чіпляти у певне свято британський. Чи госдума Росії проголосувала б за паралельне вивішування німецької свастики поряд із триколором. Невже не зрозуміло, що тих, хто попри всю абсурдність таких рішень таки намагалися б протягти містом суперечливу символіку, щонайменше б побили? Чого ж тоді дивуватися зі Львова?

Гірко лише і досада бере, що Львів не виявився більш мудрими за тих недолугих провокаторів. Адже про можливість сутичок здогадувалися (більше того – знали) практично усі. Чому б на тому ж засіданні міськради не попрохати городян не допустити сутичок 9 числа за будь-яку ціну, навіть ставши стіною волонтерів довкола ветеранів? І просто не дати можливості провокаторам затіяти ту веремію? Адже автобуси зі старими та немічними перекинути закликали аж ніяк не прості перехожі…

Зате фашиствуючою тепер називають всю західну Україну. Дожилися, Львове, 20 років Україні як державі, а тут вже не націоналісти – вже фашисти… А ті, хто ці краплені карти здавав, сидять та руки потирають – адже все пройшло як по маслу, як і сподівалися режисери. Львівяни, не навбридло бути маріонетками?

До речі, на замітку провокаторам та їхнім спонсорам: фашисти були в Італії. У Німеччині були нацисти. Ну а де є шовіністи, то ви й самі знаєте…