Проте є в Україні такий чоловік Як Микола Янович Азаров. Він нарешті нам відкрив очі і засвітив цих невидимок – блогерів.

А тепер запитання? Хто ці люди? Звідки вони з’явилися? Чому не було справжніх блогерів?

Відповідь проста. Що в Кремлі написали, то і виконали. Мають бути якісь люди, що будуть хвалити і по голівонці (лисій) плескати чи аплодувати стоячи. Ми назвем їх блогерами, таким чином використаємо модний тренд і привернемо до себе увагу.

Насправді на зустрічі не було жодного відомого українського блогера. Проте, дуже хотілось би побачити їхні відгуки в коментарях до цієї статті. Можливо я помилився і не помітив когось.

- Сволочи!

(Як South Park відреагував на новини з України)

Ну окей, чуваки. Юльку наше любе правосуддя всадити таки всадило. Опустимо і те, що вона “допомогла” суду себе посадити раніше запланованого терміну, і те, що скоріш за все її було за що садити. Залишимо панянці можливість походити в свій камерний роздільний санвузол без планшетика і подумаємо логічно і цілком природньо, як для українця: і шо воно МЕНІ?

Не знаю, чи відкрию я Америку, одначе скажу, що це – заледве не найкращий час, коли Україна може врешті позбутися режиму Януковича. Хто кричав “Майдан!”? Двійка, шановний, сядьте. Облиште, які Майдани? Ви з глузду з’їхали? Після того, як наш народ заробив на Помаранчевій революції гарні грошенята, а потім став робити здивовані заплакані очі, мовляв, “нас на**али”, не бачити цій країні революцій як своїх власних вух. Або якщо і підуть колись українці з вилами на барикади, то це буде точно не за Тимошенко. І точно безкоштовно. Погодьтесь, що кишеньковий майданчик, який вона зараз зібрала біля Печрайсуду і його філіальчик біля Лук’яші – це все-таки “нє оно”.

І тут допитливий читач, напевне, запитає мене: “Так як же нам все-таки позбутися цього авторитарного режиму??” Відповідь – нічого робити не треба. Як класичні жадюги, цей режим з’їсть сам себе.

Роман Безсмертний, екс-посол України в Білорусі, сказав геніальну фразу, яка якнайкраще передає суть ситуації, в якій опинилася влада: “Ініціативні ідіоти Януковича перестаралися”. На цьому моменті ми згадаємо, що собою являє Партія регіонів. По суті, це конгломерат декількох впливових груп інтересів, які під торговою маркою “ПР” дерибанять все, до чого встигнуть доторкнутися. Однак, як це часто буває, все поділити чесно і тихо не виходить. От і виникають в партії то тута, то тама невеличкі “мєждусобойчікі” з переділу сфер інтересів. Відбувалися вони в основному тихо, але якраз на Тимошенко все вилізло нагору.

Отож, що буде, якщо Тимошенко не випустять і суд продовжить тримати “лінію партії”? Ще до вихідних по арешту Тимошенко висловились практично всі впливові (і важливі для України) політичні і суспільні інстанції. Висловилися, хочу відмітити, негативно. Всі. Навіть Росія нейтральненько утрималась від коментарів і висловила думку щось на кшталт “нехай переможе достойний!”. Далі нам показують на двері з євроінтеграційним процесом (у вікні вже махає млинцем Росія і запрошує в Митний союз), потім через політичну нестабільність нам відмовляються дати якийсь там черговий кредит, і влада опиняється без вливання бабла, якого так хочеться нахапати. До повного щастя в нас можна забрати і Євро. Ну а чого його проводити в мініатюрній копії Білорусі десятирічної давнини? – скаже Платіні і дасть команду Польщі піднатужитись.

В цій катастрофі можуть бути зацікавлені тільки ті, хто давно хоче здати Україну Росії з потрохами. А такі люди (і їх багацько) в Партії регіонів безумовно є. Але не всім з ПР хочеться під бочок до нашого східного сусіда, і мені залишається тільки поспівчувати Януковичу, якому (на мій “хлопський” розум) доводиться між крапельками між цими групами впливу якось убалансовуватися. І от уявіть собі ту кількість “професійних радників”, які рояться вкруг його голови і намагаються схилити до якихось дій, таких самих за абсурдністю, як і арешт Юлі. Що й казати, пан екс-посол мав рацію.

Політика Януковича на міжнародній арені до арешту Тимошенко і після виявилась діаметрально протилежною. Заходу це не сподобається, відповідно і так не найкраще ставлення до влади зміниться на відверто презирливе, з санкціями і пихканням прямо в обличчя.

Якщо Тимошенко не вийде, або якщо її ще й “нарадять” отруїти десь там в казематах Лук’яші, то Янукович і Партія регіонів будуть просто політичними трупами. І якщо президент політично загине самостійно, то його партія вже зараз перегризається і намагається, як ті герої байки, тягнути в різні сторони і радити своєму керманичу прямо протилежні речі. Подальшу долю прогнозувати не стану – грець його зна, як воно вийде, залишимо це на політологів.

Отож, любі мої Українці, вмощуйтесь зручніше перед телевізором, кличте сім’ю і сусідів, роздайте всім попкорн і мовчки спостерігайте за загибеллю найжадібнішої і найнедальновиднішої влади, яку коли-небудь бачили схили над Дніпром.

І не йдіть на Майдан. Спекотно.

Але хіба раніше не було таких мальовидл по місту? Тож що такого особливого сталося цього разу? Напевно, хіба що лінк на сайт був ще. І тут випливає наступне. Всі ці новини – проплачена реклама  opir.info . Або все це дії проти згаданого ресурсу. Але справа настільки дрібна і непотрібна, що просто дивуюся, чому їй дали такий розголос?

А ви як вважаєте? Навіщо цей шум навколо трафарета?

І тоді нарешті настане нам благодать і тиш да гладь. Ніхто не псуватиме настрій правителям, а їхнім прес-прислужникам не доведеться придумувати божевільні виправдання діям охоронців безцінного тіла, і не видавати за єдину можливу правду слова безіменних (кого б ви думали?) – а тих самих охоронців.

До чого я все це веду? Дивимося відео

А тепер прочитаємо пояснення, що надала прес-секретар президента Дарка Чепак:

“Цього тижня я намагалася з’ясувати, що відбулося 19 квітня, і ось що кажуть охоронці.
Бодігард сприйняв цю ситуацію як позаштатну, бо помітив різкий рух у натовпі. За словами охоронця, журналіст підняв різко вгору камеру. Він відреагував згідно інструкції – тобто теж підняв руку, “створюючи перешкоду об’єкту, який вийшов за межі допустимого рівня”. В службі охорони такі реакції відпрацьовані до автоматизму.”

Ви уважно дивилися відео? Перегляньте ще раз. Де там підняття камери, тим більше різке?

Ну й ще одне: це у охороні президента вчать затуляти погрозу долонею? Чи може охорона має спеціальні вказівки затикати камери, коли яйцевінковдарений сідає у машину, щоб злісні українські терористи не побачили часом, у яку саме,  і знову не влучили в неї якимось тупим твердим предметом на зразок нового вінка?

Якщо це так, то невже пані прес-секретут.. пробачте, прес-секретар не знає таких нюансів?

Ну а якщо це не так, то чи не соромно деяким журналістам вішати локшину на вуха своїм колегам, варто першим було лише пересісти у крісло поруч із найголовнішим у країні сонечком?

Соромно читати, але далі пані Чепак доходить до абсурду, і пропонує виробити спільні правила роботи журналістам і охороні. Мовляв, прикрощі трапляються, треба просто зібратися і домовитися, “щоб надалі охорона не заважала журналістам працювати, а журналісти знали би, яку реакцію їхні дії можуть спровокувати у охорони”.

А чи не варто було би натомість просто вибачитися перед колегами за цей випадок?

Бо якщо ні, то я маю пропозицію: заборонити в Україні фото-відеокамери взагалі. А далі заборонити журналістику і журналістів, крім тих, які прислужують мафіозникам-правителям. А також заборонити вінки та яйця. Так, про всяк випадок. Щоб не засмучували більше кого не треба…

Ну скільки можна? Ну раз, ну два, ну щоб завжди. А каштани в Києві і роздягнені українські жінки – це гарно. Скоро будуть до нас їздити на жінок як до Таїланду. Гарне промо.

І от, Віктор Федорович на цій темі методичненько виїхав, виставивши себе захисником “вєлікого і моґучєґо” скрізь, де це було потрібно. А далі що? Ні, ну до того, що будь-який кандидат, зробившись обранцем, миттєво кладе великий і товстий х.. на власні обіцянки, українці призвичаїлися. Але от мимовільне “забуття” про “захист” російської мови електорат Януковича забути не може. Аргументи залізні: мовне питання потрібно вирішувати, панство! Терміново! Швидко! Ноги в руки – шухер!!! Та чи є взагалі проблема як така?

Щоби ефективно маніпулювати масою, потрібно вміти дуже хвацько грати на струнах її колективного підсвідомого, досягаючи надр-архетипів і “вмикаючи” їх. Тоді вам віритимуть, за вами йтимуть – навіть якщо будете нести повну маячню. Не зроблю відкриття, сказавши, що маса є де-факто слабкохарактерною, спроможною винятково на прості крайні почуття (повне і безастережне прийняття чогось за істину або ж, навпаки, тотальне відкидання), а отже активізувавши правильні настрої можна досягти повного контролю над нею.

Мова – це те, з чого починається ідентифікація кожного індивіда у соціумі. Мало сумнівів у нас викликає факт, що в Німеччині говорять переважно німецькою, а в Італії – італійською. Тож ми можемо відносно безпроблемно виокремити італійця з числа, скажімо, британців. І це здається нам абсолютно нормальним.

Мовне питання в Україні в його нинішньому стані є нічим іншим, як результатом одразу кількох згубних для нації факторів: по-перше, концентрації активності соціальних елементів виключно на вирішенні власних, локальних проблем (як збільшити прибутки, яке авто купити, в якому районі знімати квартиру, що робити з підвищенням тарифу на комунальні послуги і тому подібне), по-друге, результатом спроб окремих людей “виїхати” нагору шляхом утворення певного ланцюжку асоціацій, на який неодмінно поведуться люди (читай – результатом маніпуляції свідомістю).

Про перше говорити можна багато і довго – поготів у наш час низьких зарплат супроти астрономічних цін на все, безробіття та інших подібних економічних факторів. Велику роль в егоцентричності українця відіграє, проте, і тотальний культурний занепад. Причому мається на увазі не зменшення інтересу до театру чи, приміром, живопису, а нехтування моральних цінностей суспільства взагалі. Канули в Лету багатовікові традиції та звичаї; українські свята (зарівно як і запозичені) перетворилися на привід зайвий раз “хильнути”, у пошані перебувають геть не ті особисті якості, що раніше… Не перетворюватимуся на старого беззубого пердуна-моралізатора і не вантажитиму мізки зайвою інформацією.

Цікавішим є другий фактор. Якщо реально подумати, то чи існує взагалі “мовне питання”? Особисто ти, читачу, можеш назвати хоча б кілька випадків “уґнєтєнія” російської мови в Україні? Ба, більше: дехто з депутатів Верховної Ради не соромиться з трибуни звертатися до народу саме російською… Преси російськомовної у нас на порядок більше від української, телебачення спілкується державною лише номінально. Які проблеми взагалі? Та ж-бо коню ясно, що якщо ти, живучи в певній країні, не володієш її державною мовою хоча б (!) на рівні спілкування, то ти або сидиш безвилазно у звукоізольованій камері 2х2 без будь-яких засобів комунікації із зовнішнім світом, або глухонімий, або недорозвинений, або ж просто ледащо. Відтак абсолютно неприродними виглядають заяви декого про те, що українською мовою в Україні навчатися/працювати/говорити складно: було б бажання…

Ні, народ тут ні при чому. По суті, українці (як і будь-яка інша народність) є великою масою, а значить ними можна маніпулювати. Тут прослідковується чіткий логічний ланцюжок асоціацій: російська мова – мова братніх народів – об’єднання – велика спільнота – СРСР – безтурботна юність – ностальгія. От на чому ґрунтується так звана “мовна проблема”! Просто людська пам’ять заради збереження душевного спокою кожного з нас має властивість стирати враження од усіх поганих подій нашого життя, лишаючи простору лише позитиву. Звідси у старшого покоління і є сприйняття комуністичного минулого як чогось яскравого і чудового, а барви сучасного життя через свою “теперішність” видаються їм вельми сірими і песимістичними. Отже, мимохіть виникає така собі думка: “тоді” було добре, адже всі були разом, була для всіх російська мова, ніхто не знав клопоту, а “зараз” – погано, немає грошей – може, через “українізацію”, тож потрібно повернути все на колишній лад.

Здається, що державна мова є державна мова. Але не все, як кажуть, так просто у нашому болоті!

Пригнічення прав російськомовних є нічим іншим як результатом упливу на громадськість. Відкиньмо на одну хвильку всі свої стереотипи і подумаймо: хто нам у побуті заважає говорити російською? Понад це, чи ж заважає хтось читати книжки або газети російською мовою? Просто певним чином подана інформація в будь-якому разі сприйматиметься за дійснійсть – дарма, що вона може бути і взятою зі стелі!

Інакше з освітою. Безумовно, демократичним є надання права кожній нацменшині плекати власні культурні надбання, до яких, зокрема, належить і мова. Одначе чи звільняє це від необхідності поважати країну, в якій живеш? Тож обов’язкова україномовна освіта, на мою думку, є більше ніж просто очевидна річ в Україні. Смішно, що взагалі треба це комусь доводити. А хтось намагається од цього відмовитися… перекреслюючи тим самим свої дальші перспективи в цій країні, як-то: можливість порозумітися з мешканцем будь-якого регіону, влаштуватися на престижну високооплачувану роботу (поготів – у секторі держуправління), читати і писати не лише своєю рідною, а і державною мовою. І так далі. Парадокс.

І зараз знову починається ходіння-блукання довкола мутної криниці: “А коли ж російську мову зроблять другою державною?“. Шановні, а що конкретно вам це дасть – ви замислювалися?! Так, звільнить від необхідності володіти мовою країни, в котрій живеш… Але давайте тоді в цілях установлення рівних прав для всіх запровадимо аж цілих 133 державних мови – за числом мов нацменшостей, що проживають в Україні. Що буде? Будуть до вас говорити з екрану гагаузькою…

Тож за великим рахунком мовне питання як таке у нас гостро не стоїть. Так, його “поставили” з метою піару цілком конкретних осіб. Одначе тим самим знищили те, що нас об’єднує – почуття належності до єдиної нації-організму. Комусь через це краще зробилося?..

Богдан Ковальчук, головний редактор видання “Хмаро4ос”.

Ну от, приміром, як сприймати редакцію закону про захист персональних даних, яка набула чинності з першого січня? Відповідно до цього нормативно-правового акту, під “персональними даними” мається на увазі будь-яка інформація, котра дозволяє ідентифікувати особу – аж до назви імені та прізвища. Журналістам дозволяється збирати загальнодоступну інформацію про людину, проте забороняється поширювати її без письмової згоди відповідної людини!

Це виглядає досить маразматично. Наприклад, кореспондент пише замітку про офіційні святкування Нового року в Києві, що їх відкривав президент. Автор уже не може просто зазначити: “Президент України Віктор Янукович узяв участь в офіційних заходах із нагоди Нового року…”, оскільки задля поширення інформації про те, що Віктор Янукович є, власне, президентом (а раптом хтось цього не знає?!), потрібна його письмова згода. То що ж робити? Можна, звичайно, спробувати викрутитися: “Непересічна, відома особистість взяла участь…” – як бачимо, втрачаємо інформативність замітки і ставимо під сумнів власний здоровий глузд. Адже читач, надибавши подібний опус, поставить питання “Що курив аффтор?” – і матиме слушність. Існує варіант подавати письмові запити на поширення цієї інформації відповідно до вимог закону, але в цьому разі про новорічні святкування будете писати в ліпшому разі наприкінці серпня.

Щоб ефективно протидіяти таким “нововведенням”, потрібна солідарність усієї журналістської братії України. А її, на превеликий жаль, поки що немає. Можна було би буквально завалити ту ж Адміністрацію Президента листами на кшталт “Шановний Вікторе Федоровичу! Просимо Вас дозволити поширити загальнодоступну інформацію про те, що ви є президентом України, через наше видання” і так далі. Можливо було б оголосити справжній бойкот політикам – не писати про них УЗАГАЛІ НІЧОГО, залишивши громадськість без інформації, хто нині очолює державу, хто є прем’єр-міністром тощо…

Ні, я насправді знущаюся. Просто гумор у мене специфічний. Веду до того, що непогано було б об’єднати журналістські зусилля задля вирішення цього питання.

Одним законом про персональні дані історія з “наведенням ладу” в українській журналістиці не обмежується. Пам’ятаєте ініціативу Кабміну з введення обов’язкової реєстрації онлайн-інформагенцій? Кажуть, що під визначення “інформагенція” за версією влади може потрапити будь-який інормресурс, ба навіть блоґ пересічного українця. То про яку, на Бога, свободу слова може йтися?..

Виходить, Україна готує у своїх ВНЗ журналістів для того, щоб тих весь час гнітила влада?

Богдан Ковальчук, головний редактор видання «Хмаро4ос».

Також дивує те, що чиновники, котрі творили цей кодекс, кажуть, що його не читали, або говорять, що насправді ми робили одне, а на папері отримали інше. Це як так? Магія якась? А президент наш читав цей кодекс?

Тепер зроблять косметичні правки, а може і ніяких не зроблять. Потім запудрять голови чимось іншим і почнуть пропихати їм потрібні зміни.

Стосовно самого Майдану. Як вважаєте, а як буде називатись нова партія комерсантів-політиканів і хто буде її головою? І  найголовніше, чи буде ця партія відстоювати інтереси підприємців?

Ось вам два різних Януковичі із двох різних часів. Знайдіть стільки відмінностей, скільки хочете. Один В.Ф.Я. зразка 22 листопада 2010 року:

Президент України Віктор Янукович назвав протестуючих підприємців корупціонерами.

Про це він заявив 22 листопада в інтерв’ю британській Financial Times під час свого перебування в Брюсселі.

“Ми зараз маємо ціле покоління бюрократів, які створили свій власний бізнес на ґрунті корупції”, – сказав український Президент.

“Демократія – це перш за все порядк і верховенство закону”, – додав він.

Це інтерв’ю Янукович дав після саміту Україна-ЄС.

(про визначення демократії по-Януковськи говорити не буду, як кажуть – без коментарів, самі розумієте)

А ось – Янукович півторарічної давності, зразка 14 квітня 2009 року:

Ми за те, щоб Україна отримала кредит МВФ. Але ми ніколи не допустимо, щоб Україна погодилася на такі умови цього кредиту, які б суттєво погіршили життя малозабезпечених громадян.

Уряд пропонує сьогодні погодитися на те, щоб дрібний та середній бізнес замість 84 гривень соціального податку платив 200 гривень. Адже це означає, що через кілька місяців нинішні дрібні підприємці, а їх в Україні півтора мільйона, поповнять армію безробітних.

Партія регіонів ніколи не допустить цього.

Уряд погоджується на умову Міжнародного валютного фонду, яка ліквідовує пільги та субсидії на оплату комунальних послуг. Це означає, що малозабезпечені громадяни будуть платити за комунальні послуги в чотири рази більше.

Партія регіонів не допустить прийняття такого закону.

Уряд погоджується з Міжнародним валютним фондом збільшити пенсійний вік громадян України, і зробити це вже в 2009 році. При тому, що в Україні найнижча в Європі тривалість життя, багато людей можуть просто не дочекатися своєї пенсії.

Партія регіонів проти того, щоб уряд погоджувався на такі умови.

Ми навели лише кілька прикладів того, як Уряд, прийнявши умови МВФ, погіршить життя мільйонів українців.

Партія регіонів рішуче заявляє – ми не дозволимо нинішній владі знущатися над народом України.

Ми не допустимо, щоб у цьому залі були прийняті закони, які перетворять на жебраків більшість наших співвітчизників.

Ми переконані – громадяни України підтримають нашу позицію.

І ми разом – народ і Партія регіонів – зуміємо відстояти право громадян України на гідне життя.

До речі, ця заява досі доступна на сайті Прес-служби Партії Регіонів.

Як бачите, мільйона років чекати не довелося. Та й не дивно – між камінням і слабкою, грішною, смертною людиною є суттєва різниця. Бо з каміння, навіть після того, як воно стане піском,  можна збудувати піраміду, чи будинок, чи хоча б собачу будку. А з деяких людей, так само як і з лайна, як не ліпи, вийде лише купа лайна…

Анекдот радянських часів:

Рейган каже Брєжнєву – у нас в США демократія.  У нас кожен може вийти і перед Білим Домом прокричати – Геть Рейгана!

Брєжнєв у відповіть: – Так у нас в СССР теж демократія.  У нас теж кожен може вийти на Красну Площадь і кричати – Долой Рейгана!

Вгадайте з одного разу, що змінилося з тих пір, коли люди розповідали цей анекдот одне одному на кухнях?

Змінилося нібито все: інші країни, інший державний устрій, інші люди при владі. Але це на перший погляд. Бо коли придивитися пильніше, то насправді воно якось так змінилося, що нічого й не змінилося. Як панувала комуністична ідеологія “біле – це дуже побіліле чорне, а чорне – то насправді біле, бо так сказала партія” – так і панує зараз.

Одна пані (не буду називати її прізвище, щоб не залишився часом “неприємний слід у душі” у неї та у однієї дуже суворої служби безпеки (яку попри всю абсурдність цього очолює один такий собі медіа-магнат) нещодавно глибокодумно так заявила, що “демократія має свої особливості у кожній країні”.

Такою була її відповідь (до речі, відповідь як високої посадової особи, а не як торговки з Привозу, як можна було б подумати) на критику, що прозвучала після останніх українських виборів. Критику, озвучену після того, як міжнародні спостерігачі заявили про недемократичність місцевих виборів і численні порушення.

Чути це було трохи дивно. Втім, не надто дивніше, ніж задовго до цього  було чути із уст тої ж пані твердження про те, що один великий російський письменник – це насправді один великий український поет, і що її патрон зовсім не помилився, ляпнувши цю дурницю.

Не можу зараз не згадати (повернімося знову до СССР) один із моїх найулюбленіших монологів Михайла Жванецького “Непереводимая игра”:

“Кому объяснишь, что нельзя сначала производить продукт, а потом начать бороться за его качество?  И что это за продукт без качества?  Что такое сыр низкого качества?  Может, это уже не сыр?  Или еще не сыр?  Это сыворотка.  А сыра низкого качества не бывает.  И велосипед низкого качества — не велосипед.  Это все дерь… сырье!  Которое должно стать велосипедом…”

А ви думали, що демократія або є, або її немає? Ви таки помилялися, шановні! Сподіваюся, тепер знатимете, що нечесні вибори – це “особливості української національної демократії”, а зовсім не відсутність демократії як такої.

Яке несподіване відкриття для світової спільноти, чи не так?

Пити чи не пити – все умреш!”

Я не є ярим прихильником спиртних напоїв. Ну випиваю в силу необхідних поважних обставин іноді, і така ситуація у переважної більшості тих, хто зараз читає цей запис. Процес їх вживання густо переплітається у свідомості із радянською антиалкогольною пропагандою, відлуння якої частково вдарило через батьків і по моїх мізках. Одним словом, до алкоголю я ставився завжди з деякою пересторогою. Щоправда, останнім часом починається мені здаватися, що “це жу-жу” було “неспроста” – пляшка домашнього самогону для пересічного українця є нашою стратегічною зброєю…

Ой не дарма я виніс у заголовок слова пісні “Ой засядем браття коло чари”! І чхати на те, що у поході козаки постилися і навіть по бабах намагалися не бігати. Яким чином приймалися більшість рішень про походи на турків, поляків etc.? Правильно, на п’яну голову. Ну максимум з потужного козацького будуна. Якщо він у них був. Більш ніж впевнений, що напивалися у таких випадках вони виключно в цілях хоробрості при прийнятті рішення, щоб на ранок, як справжні мужчини, стримавши своє слово, піти громити яничарські пики!

Або ж наш час, ХХІ століття, найближчий генделик. Компанія чоловіків робочого вигляду і практично пролетарського призначення мужньо громить літр “Хортиці”. Як ви думаєте, чим вони підуть займатися, коли таких літрів набереться, ну припустимо, два? Ну не підуть читати Кобзаря в бібліотеку це точно. Правильно – їх потягне на подвиги. Зазвичай звитяга нашого гопопролетарія обмежиться простою бійкою в тому ж генделику у вільному стилі та із застосуванням підручних засобів. Та іноді буває, що набравшись тої ж хоробрості вони йдуть громити пики, але вже з ресторанчика до себе “на район”, де якесь падло сьогодні криво на них подивилося чи, борони його Господь, ще й огризнулося. Дух “гуртом” мужньо розвивається над компанією, поєднуючись в повітрі з перегаром, і вдаряє у мізки, як результат – ще одна безрезультатна для світу, та вельми важлива для компашки гопопролетаріїв бійка.

Здавалося б, нащо змішувати козаків і гопників? Так ось, як бачимо з давніх давен і до сьогоднішнього хай-теку українці були схильні до алкоголю виключно у войовничих правдошукацьких цілях. Горівка згуртовувала, горівка давала сміливості, горілка підкидала вугілля у топку мужньості.

З нею наш народ непереможний. Ну практично непереможний. Хтось посилено почне додавати, що он і брати-росіяни п’ють гексалітрами і їх теж тягне на подвиги! Ну так то є так, але з ними ми ж воювати не збираємось! А от використати цей безумовний плюс проти інших, не надто знайомих з принципом передпохідного алкоголізму – запросто!

Тільки в нашій країні можна ледь не побитися перед телеекраном за політичні погляди, дивлячись Шустера, але на столі з’являється спиртне – і кому та політика в біса вдалася? І хлопці братаються, гомонять, іноді дебоширять, та головне не це. Головне те, що горілка – запорука командного духу. Сильного і непереможного. Ну, майже.

Не дай Боже, опинився на фронті? Боїшся ворога? Коліна трясуться амплітудою танцю Елвіса Преслі? Візьми в руки стакан, хильни його одним махом, закуси цибулинкою, і – в атаку! Ми переможемо!

(А якщо серйозно – може, воно й сумно, що деякі наші життєві досягнення вимагають стимуляції, а хоч і алкогольної. Та хіба ми сумуємо? Он, вже третя пляшечка пішла )

Джерело